Гилберт Честертон - Хрест із сапфірами

А зараз він якраз прямував до церкви через подвір’я кузні, але зупинився і спохмурнів, коли побачив, куди дивляться запалі очі його брата. Думка про те, що він глянув на церкву, навіть не прийшла би настоятелю в голову. Залишався магазинчик коваля, і хоча той був пуританином і не належав до його парафіян, Вільфред Боен чував різні скандальні історії про його красиву дружину. Він підозріло поглянув за сарай, чи там, бува, нікого немає, а полковник устав і засміявся, перш ніж почати розмову.

— Доброго ранку, Вільфреде, — сказав він. — Як і належить доброму землевласнику, я вдень і вночі наглядаю за своїми людьми. От зараз іду відвідати коваля.

Вільфред оглянувся довкола й сказав:

— Коваля немає. Він у Грінфорді.

— Я знаю, — тихо реготнув полковник, — саме тому я й прийшов сюди.

— Нормане, — сказав священик, втупившись у каміння на дорозі, — а ти грому не боїшся?

— Що ти маєш на увазі? — запитав полковник. — Метеорологія — твоє нове хобі?

— Я маю на увазі, — сказав Вільфред, не піднімаючи погляду, — чи ти колись думав, що Бог може ударити тебе громом посеред вулиці?

— Перепрошую, перепрошую, — сказав полковник, — бачу, твоє нове хобі — фольклор.

— А твоє — блюзнірство, — заперечив священик, котрого ця розмова зачепила за живе. — Якщо ти не боїшся Бога, хоча б людей побійся.

Старший брат ввічливо підняв брови.

— Побоятися людей? — перепитав він.

— Барнс — найбільший і найсильніший чоловік в радіусі сорока миль, — серйозно сказав священик. — Я знаю, що ти не боягуз і не слабак, та він може легко перекинути тебе через огорожу.

В цих словах була правда, і лінії біля рота й ніздрів полковника потемнішали й поглибилися. В цей момент він стояв з похмурою посмішкою на обличчі. Та до нього відразу ж повернувся його постійний добрий настрій, і він засміявся, показуючи два ікла, як собака, з-під жовтих вусів.

— У такому випадку, мій дорогий Вільфреде, — безтурботно промовив він, — це досить мудро, що останній з чоловіків роду Боенів вийшов на люди частково озброєний.

Він зняв свого незвичного зеленого капелюха, усередині котрого була сталь. Вільфред визначив, що це шолом — чи японський, чи китайський, трофей з їхньої родинної вітальні.

— Перше, що потрапило під руку, — недбало пояснив брат, — так воно є: перший-ліпший капелюх, перша-ліпша жінка…

— Коваль зараз далеко, в Грінфорді, — тихо сказав Вільфред, — та може повернутися в будь-яку мить.

І, похиливши голову, він попрямував до церкви, перехрестившись дорогою, так ніби виганяючи нечистого духа. Йому хотілося якнайшвидше забути про грубість в холодних сутінках готичного храму, та цього ранку він був приречений на те, щоб відкласти свої молитовні практики, тому що його постійно затримували якісь дрібні несподіванки. Тільки-но він увійшов до церкви, котра в цю пору завжди була порожня, як відразу помітив, що хтось поспіхом піднявся з колін і прямує до нього. Коли настоятель придивився, то зрозумів, що це ще одна несподіванка. Цей ранковий молільник був не хто інший як сільський ідіот, небіж коваля, один із тих, кому немає що робити ані в церкві, ані деинде. Його завжди кликали Джо-дурник, і іншого імени у нього не було. Це був чорнявий сильний і сутулий парубок з темним і прямим волоссям, з вічно роззявленим ротом. Коли він пройшов повз священика, то з його дурнуватого виразу обличчя не можна було зрозуміти, що він тут робив і про що думав. Він ніколи раніше не приходив сюди молитися. Що за молитви могли бути у нього сьогодні? Безсумнівно, це якісь незвичайні молитви.

Вільфред Боен нерухомо стояв і дивився, як ідіот вийшов на сонячне світло, і потім на те, як його розпусний брат насмішкувато-дружньо вітався з ним. І, врешті, на те, як полковник почав кидати мідяки в роззявлений рот Джо і, здається, справді хотів улучити.

Цю яскраву й потворну картину людської дурости й жорстокости Вільфред Боен змінив на молитву про очищення душі й оновлення думок. Він сів на лавці в галереї, згодом підійшов до свого улюбленого вітража, котрий його завжди умиротворяв. На вітражі був зображений ангел, котрий ніс лілії. Поступово чоловік перестав думати про божевільного, з його блідим обличчям і роззявленим ротом, як у риби. Перестав думати й про розпусного брата, котрий зі своєю жахливою хіттю метався, ніби лев, загнаний у клітку. Він все глибше й глибше вдивлявся в ці холодні й солодкі кольори, срібні квіти й сапфірну блакить.

Через пів години в цьому місці його знайшов Ґіббс, сільський швець, котрого поспішно послали за священиком. Боен швидко піднявся з колін, бо знав, що Ґіббс ніколи не прийшов би сюди, якби не сталося щось справді важливе. Як і в багатьох селах, швець був атеїстом, і його поява в церкві була настільки ж екстраординарною подією, як і поява Джодурника. Це був ранок богословських загадок.