Гилберт Честертон - Хрест із сапфірами

Він замовк, і його забрали, і, як не дивно, він і справді не промовив ані слова на цьому світі, за винятком одного слова «Винен», котре сказав на суді.

Отець Бравн непорушно споглядав, як острівець заповнювали люди, як заарештували месника, як забирали тіло покійного після того, як лікар підтвердив смерть, — і все це, як у якомусь потворному сні, коли не можеш навіть поворухнутися. Він повідомив поліцейським своє ім’я та адресу, але відхилив пропозицію повернутися разом з ними до міста й залишився один в саду, дивлячись на зламаний кущ троянд і на весь цей зелений театр, де так швидко відбулася дивна трагедія. Світло поволі вмирало на фоні ріки, імла піднялася над болотяними насипами; кілька пізніх птахів поспішно перелетіли на той бік.

У підсвідомості отця Бравна (а його підсвідомість була надзвичайно жвава) загрузла невимовна впевненість у тому, що в усій цій історії залишилося щось нез’ясоване. Це відчуття переслідувало його впродовж усього дня, і його не можна було витлумачити лише фантазією про «дзеркальну місцину». Те, що він тут побачив, не було справжнім — це була гра, якийсь маскарад. Але хіба люди йдуть на шибеницю або дозволяють проколоти себе рапірою заради жарту?

Коли він сидів на сходинках пристані й роздумував про все, що трапилося, то побачив високу темну тінь вітрила, котре тихо наближалося лискучою рікою. Він зірвався на рівні ноги, почуття переповнювали його.

— Фламбо! — заволав він і, як тільки Фламбо зійшов на берег зі своїм рибальським причандаллям, кинувся потискати йому обидві руки, чим надзвичайно здивував здорованя. — Фламбо! То вас не вбили?

— Вбили? — перепитав рибалка з величезним здивуванням. — А чому мене мали вбити?

— Ох, тому що вбили майже всіх інших, — ніби навмання відповідав священик. — Князя Сарадіна вбили, Антонеллі хоче, щоб його повісили, його мати зомліла, а я взагалі вже не знаю, чи я ще на цьому світі, чи вже на іншому. Та, Богу дякувати, ви — поруч.

І він узяв спантеличеного Фламбо під руку.

Від пристані вони пішли до будинку, минули низький карниз, заглянули в одне з вікон, так як і першого разу. Їхню увагу привернуло світло в кімнаті. Стіл у подовгастій кімнаті був підготовлений до обіду, коли вбивця Сарадіна з’явився на острові, наче буря. Зараз тут спокійно обідали; з одного кінця столу сиділа похмура міссіс Антонія, з іншого — містер Поль, major-domo [10] Керуючий справами (італ). князя. Він їв і пив найкращі смаколики, його тьмяні, блакитнуваті очі світилися якось дивно, а виснажене обличчя було незбагненним, але не позбавленим задоволення.

Фламбо нетерпляче постукав у вікно, виламав його і, обурений, зазирнув у яскраво освітлену кімнату.

— Оце так! — закричав він. — Я, звичайно, розумію, що вам захотілося перекусити, але вкрасти обід свого господаря, поки він мертвий лежить в саду…

— Впродовж мого довгого й доволі приємного життя я вкрав багато чого, — відповів дивний містер Поль. — Цей обід — одна з небагатьох речей, котрі я не вкрав. Цей обід і цей будинок, і цей сад належать мені.

На обличчі Фламбо промайнув здогад.

— Ви хочете сказати, — почав було він, — що в заповіті князя Сарадіна.

— Князь Сарадін — це я, — промовив старий, жуючи солений мигдаль.

Отець Бравн, котрий саме роздивлявся птахів у саду, підскочив, ніби підстрелений, і вставив у вікно своє бліде обличчя, що нагадувало ріпу.

— Хто ви? — пронизливим голосом перепитав священик.

— Поль, князь Сарадін. До ваших послуг, — ввічливо відповів Поль, піднімаючи келих з хересом. — Я живу тут доволі тихо, тому що я особа домашнього типу; зі скромности називаю себе містер Поль, на відміну від мого бідолахи-брата Стефана. Я чув, він щойно помер у саду. Звичайно, моєї провини немає в тому, що вороги переслідують його аж до цього місця. Це все через прикру неврегульованість його життя. Він ніколи не був домовитим.

Він знову замовк і продовжував дивитися на стіну з протилежного боку кімнати, десь понад головою похмурої міссіс Антонії. Фламбо і отець Бравн врешті помітили родинну схожість з убитим. І тут плечі старого князя струснулися й легко заколивалися, так ніби він чимось захлиснувся, але його обличчя залишалося незмінним.

— Мій Боже! — вигукнув Фламбо після короткої павзи. — Він сміється!

— Ходімо звідси, — відізвався отець Бравн і зблід. — Ідемо з цього пекельного дому. Ходімо до нашого чесного човна.

Коли вони вирушали з острова, темінь накрила очерет і річку, і вони пливли вниз за течією в суцільній темряві, гріючись двома великими сигарами, котрі світилися, наче два ліхтарики. Отець Бравн вийняв сигару з рота й сказав: