Гилберт Честертон - Хрест із сапфірами

— Ви, напевно, хотіли сказати — зі сміхом, — здригнувшись, сказав Фламбо. — Цю ідею, певно, йому подав сатана.

— Він узяв цю ідею від вас, — відповів священик.

— Боже борони! — вигукнув Фламбо. — Від мене?! Що ви таке кажете?

Священик вийняв з кишені візитівку і підніс її до мерехтливого вогника сигари — вона була записана зеленим чорнилом.

— Невже ви забули це оригінальне запрошення? — запитав він. — І похвали вашому кримінальному подвигові? Він пише: «Дії, які змусили одного детектива зарештувати іншого». Він просто скопіював ваші дії. Коли вороги підійшли до нього з кожного боку, він швидко ковзнув назад, а вони зіткнулися і вбили один одного.

Фламбо забрав у священика візитівку князя Сарадіна і порвав її на маленькі шматки.

— Кінець із цим старим шахраєм, — сказав він і викинув подерту візитівку в темні річкові хвилі. — Та боюся, що риба від цього виздихає.

Останній шматок візитівки з зеленим чорнилом потемнів і пішов на дно; слабке і мерехтливе світло поволі прояснювало небо, звіщаючи світанок, місяць над травами зблід. Вони пливли в суцільній тиші.

— Отче, — раптом запитав Фламбо, — як ви думаєте, це все приснилося?

Священик похитав головою на знак заперечення чи незнання, але змовчав. З темряви до них долинув запах глоду й фруктового саду, ніби повідомляючи, що пробудився вітер; наступної миті малий човен похитнувся, підніс вітрило й поніс їх уперед звивистою рікою до щасливіших місць, де живуть невинні люди.

Мале село Боен Бікон розташувалося на такому крутому горбі, що шпиль місцевої церкви стирчав, ніби мала скеля. Поруч із церквою була кузня, де палахкотів вогонь і завжди валялися всілякі молотки й шматки заліза; а навпроти неї — забігайлівка «Синій кабан» і єдиний готель у цій місцевості. Коли піднімався свинцево-срібний світанок, на цьому перехресті зустрілися й розмовляли двоє братів, однак один із них щойно починав день, а інший — саме завершував. Преподобний і всечесний Вільфред Боен був надзвичайно побожний і поспішав на світанку заглибитися в молитву та споглядання. Високоповажний полковник Норман Боен, його старший брат, навіть не думав про побожність, він сидів у вечірньому одязі на лавці біля «Синього кабана» й випивав. Це була остання порція у вівторок або перша в середу, все залежить від філософського погляду на життя. Полковник у такі подробиці не вдавався.

Боени були одні із небагатьох родин, аристократичне коріння котрих сягало середньовіччя, а їхні стяги справді бачили Палестину. Та було б великою помилкою вважати, що лицарство — це традиція таких знатних родин. Поза невеликими винятками, це доля бідноти. Аристократи живуть не традиціями, а модою. Боени були шахраями під час правління королеви Анни й пуританами під час правління королеви Вікторії. Але так, як і інші древні роди, впродовж останніх двох століть вони зійшли на пси, спилися й перетворилися на денді-дегенератів, подейкували навіть, що деякі з них збожеволіли. Одним словом, полковник якось по-вовчому любив приємність, і його постійне рішення не повертатися вранці додому було спричинене безсонням. Це була висока, чудова тварина похилого віку, та її волосся все ще мало виразний жовтий колір. Він міг би виглядати майже блондином з поставою лева, та його блакитні очі запалися настільки глибоко, що здавалися чорними впадинами. Мав довгі жовті вуса, що звисали над зморшками, котрі тягнулися від ніздрів до щелепи, а усмішка виглядала ніби вирізаною на обличчі. На свій вечірній одяг він накинув дивне світло-жовте пальто, котре більше скидалося на халат, а на його потилиці був незвичайний широкополий капелюх яскраво-зеленого кольору. Він пишався своїм невідповідним вбранням, хоча б тому, що воно йому завжди пасувало.

У настоятеля, його брата, також було жовте волосся і вроджена елегантність, однак він одягнув своє чорне вбрання, застебнувшись на всі можливі ґудзики, а його обличчя було чисто поголене, доглянуте, але знервоване. Він скидався на особу, котра живе лише своєю релігією; та були такі, хто пошіптував (а особливо коваль-пресвітеріянець), що готичну архітектуру Боен полюбляє більше, аніж Бога. Вештається, наче примара, по церквах, тому що таким чином заспокоює свою хворобливу спрагу за прекрасним, так само як його брат-гультяй заспокоює цю спрагу з допомогою жінок і вина. Звинувачення ці були доволі сумнівні, а от побожність цього чоловіка була незаперечною. Цілком можливо, що звинувачували його здебільшого через те, що люди не могли збагнути його замилування самотою та молитвою й того, що часто його бачили навколішки, не завжди біля вівтаря, а й в інших місцях, наприклад, у крипті, галереї або дзвіниці.