Гилберт Честертон - Хрест із сапфірами

Полковник Павнд уважно подивився на священика, та безтурботний й задумливий погляд співрозмовника був спрямований на стелю.

— Злочин, — повільно сказав він, — подібний до витвору мистецтва. Не дивіться так здивовано, злочин — це зовсім не єдиний витвір мистецтва, котре виходить з пекельних майстерень. Та кожний істинний витвір мистецтва, божественний або ж диявольський, має одну незмінну особливість — його основа завжди проста, наскільки складним не було б виконання. Ось, наприклад, у «Гамлеті» постаті могильників, квіти божевільної дівчини, фантастичне вбрання Йорика, блідість примар і усмішка черепа — все це сплетене вінком для похмурої людини в чорному. Ось і в цій історії, — додав він, посміхаючись і злізаючи з бар’єра, — теж трагедія людини в чорному. В ній, так само, як і в «Гамлеті», багато різних нашарувань, наприклад, ваш клуб. Є мертвий офіціянт, котрий був там, де не міг бути. Є невидима рука, котра зібрала з вашого стола срібло й розчинилася в повітрі. Та кожен продуманий злочин, врешті-решт, базується на якомусь простому факті, в котрому немає нічого таємничого. Таємничість з’являється пізніше, щоб вести людину хибним шляхом. Це була велика, делікатна і (на перший погляд) прибуткова справа, побудована на тому простому факті, що вечірній одяг джентльмена нагадує одяг офіціянта — обидва носять чорний фрак. Решта — лише гра, і надзвичайно майстерна.

— Все-таки, — сказав полковник, спускаючись вниз і похмуро розглядаючи своє взуття, — я не впевнений, що зрозумів вас.

— Полковнику, — сказав отець Бравн, — мало того, я скажу вам, що цей архангел нахабства, котрий украв ваші виделки, прогулювався коридором разів двадцять під світлом усіх ламп, у всіх перед очима. Він не ховався по закутках, де його могли би запідозрити. Він постійно рухався освітленим коридором і, здавалося, всюди перебував, маючи на це право. Не питайте мене, як він виглядав — цієї ночі ви бачили його шість-сім разів. Ви з іншими достойними людьми чекали на обід у вітальні, в кінці коридору, біля самої веранди. І от, коли він проходив біля вас, джентльменів, він був офіціянтом, з опущеною головою, серветкою в руці, котрий стрімголов біжить виконувати свою роботу. Вибігав на веранду, поправляв щось на столі й поспішав назад, у напрямку контори й кімнати для офіціянтів. Та коли потрапляв на очі якомусь готельному клеркові або офіціянтові, то відразу і виглядом, і манерами перетворювався на іншу людину. Він прогулювався поміж слугами з тією відчуженою зухвалістю, котру вони звикли бачити у своїх патронів. Для них це не було новизною, що елегантний гість під час обіду проходжується по всьому будинку, ніби звір у зоопарку. Вони знали, що саме звичка прогулюватися де заманеться вирізняє багатіїв з-посеред інших. Коли йому надокучала прогулянка коридором, він повертався й знову проходив повз контору. В тіні гардеробної арки він, ніби з допомогою чарівної палички, змінювався й знову, вже як улесливий офіціянт, біг до «Дванадцяти справжніх рибалок». Хіба джентльмен звертатиме увагу на офіціянта? І хіба може прислуга запідозрити джентльмена, котрий прогулюється коридором? Раз чи два він зробив ще кращий фокус. Біля контори попросив сифон зі свіжою водою, тому що йому хочеться пити. Далі він геніяльно сказав, що візьме сифон зі собою, і так зробив — швидко та спритно проніс сифон поміж вами, гістьми, вдаючи офіціянта, котрий виконує звичне доручення. Звичайно, це не могло продовжуватися надто довго, та йому треба було лише дочекатися, коли подаватимуть рибну страву. Найнебезпечнішим для нього був початок обіду, коли всі офіціянти шикувалися в ряд, та й тут він ухитрився спертися об стіну якраз за кутом, так що офіціянти вважали його джентльменом, а джентльмени — офіціянтом. Далі все відбувалося без перешкод. Коли якийсь офіціянт помічав його біля столу, то бачив у ньому млявого аристократа. За дві хвилини до того, як завершилося споживання рибної страви, він знову перетворився в спритного слугу й швиденько зібрав тарілки. Посуд залишив на полиці, срібло запхав у бокову кишеню, котра випнулася, і, як заєць, побіг коридором до гардеробної. Тут він знову перетворився у плутократа, котрого терміново викликають у справах. Йому залишалося лише віддати черговому свій номерок і піти настільки невимушено, як на початку вечора. Тільки сталося так, що черговим був я.

— Що ви з ним зробили? — закричав полковник з не звичною для нього експресією. — Що він сказав вам?