Гилберт Честертон - Хрест із сапфірами

— Ви… Ви… — спробував, було, почати цілком розгублений полковник. Потім, звикнувши до темряви, він помітив дві речі: по-перше, низький чоловічок був у чорній сутані й не надто скидався на слугу і, по-друге, вікно в гардеробній було розбите, так ніби хтось поспіхом вистрибнув через нього.

— Надто цінна річ, щоб зберігати її в гардеробній, — завважив священик.

— То це ви… ви… то це ви вкрали срібло? — затинаючись, запитав містер Одлі, здивовано поглядаючи на священика.

— Якщо й украв, то, як бачите, все повертаю, — ввічливо відповів отець Бравн.

— Але вкрали не ви? — завважив полковник, вдивляючись у розбите скло.

— Правду кажучи, я його не крав, — сказав священик дещо гумористичним тоном і спокійно вмостився на стільці.

— Але ви знаєте, хто це зробив? — запитав полковник.

— Його справжнього імени я не знаю, — незворушно відповів священик. — Та я дещо знаю про його силу й дуже багато про його душевні сумніви. Його силу я відчув на собі, коли він намагався мене задушити, а про його моральні якості я дізнався, коли він покаявся.

— Покаявся, теж мені! — із зарозумілим сміхом вигукнув герцог Честерський.

Отець Бравн підвівся й заклав руки за спину.

— На вашу думку, це, напевно, дивно, — сказав він, — що злодій і гультіпака покаявся, тоді як багато заможних людей заціпеніли в мирській суєті й ніхто не має з цього ніякої користи? Якщо ви сумніваєтеся в практичній користі покаяння, то ось вам ваші ножі й виделки. Ви — «Дванадцять справжніх рибалок», і ось ваші срібні риби. Бачите, ви все ж зловили їх. А я — ловець людей.

— То ви спіймали злодія? — насупившись, запитав полковник.

Отець Бравн пильно подивився на його невдоволене суворе обличчя.

— Так, я спіймав його, — сказав він, — спіймав на невидимий гачок на невидимій волосіні, настільки довгій, що він може піти на кінець світу і все одно повернеться, якщо я смикну.

Запанувала тиша. Потім джентльмени повернулися на веранду, забравши срібло й обговорюючи з господарем дивну подію. А похмурий полковник залишився сидіти на бар’єрі, покусуючи кінчики темних вусів і похитуючи своїми довгими худими ногами. Врешті він спокійно звернувся до священика.

— Злодій був недурний, та, думаю, я знаю розумнішу людину.

— Так, він — розумна людина, — відповів отець Бравн, — та я не розумію, кого ви вважаєте розумнішим.

— Вас, — сказав полковник і засміявся. — Не хвилюйтеся, я не маю наміру ув’язнити злодія. Та я б віддав купу срібних виделок за те, щоб зрозуміти, як ви вплуталися в цю аферу і як вам вдалося відібрати у нього срібло. Я вважаю, що ви — найбільший сучасний хитрун у нашому сьогоднішньому товаристві.

Священику сподобалася похмура щирість військового.

— Звичайно, полковнику, — відповів він, посміхаючись, — я нічого не можу розповісти вам про цю людину та про його приватні справи. Та я не бачу перешкод, щоб розповісти вам перебіг подій, так, як я їх зрозумів.

З несподіваною легкістю він перестрибнув через бар’єр, всівся поруч із полковником Павндом, хитаючи своїми короткими ногами, як хлопчисько на плоті. Він почав свою розповідь настільки просто й невимушено, ніби розмовляв зі старим другом біля різдвяного вогню.

— Розумієте, полковнику, — сказав він, — мене зачинили в тій маленькій кімнаті, щоб я міг дещо написати, і я почув, як у коридорі пара ніг відтанцьовує такий дивний танець, котрий нагадує танок смерти. Спочатку було чути смішні дрібні кроки, ніби хтось ходив навшпиньки, потім було чути повільні впевнені кроки, кроки солідної людини, котра прогулюється з сигарою в роті. Та я готовий поклястися, що це були одні й ті ж ноги: вони йшли легко, потім важкувато, потім знову легко. Спочатку я прислухався з цікавости, навіщо одній людині знадобилося використовувати дві ходи. Одну ходу я знав, вона була подібна до вашої, полковнику. Це була хода джентльмена, котрий ситно поїв і прогулюється не тому, що чимось схвильований, а радше тому, що він — нетерплячий. Я подумав, що знаю й іншу ходу, лише ніяк не міг пригадати, кому вона може належати. Що ж це за таке створіння, знайоме мені з моїх подорожей, котре бігає навшпиньки в такому екстраординарному стилі? Потім я почув дзенькіт тарілок, і відповідь була ясна, ніби від св. Петра. Це була хода офіціянта, коли він, схилений уперед, з опущеними очима кулею летить накривати на стіл. Потім я понад хвилину роздумував. І мені здалося, що я побачив спосіб злочину, настільки чітко, ніби це я збирався його здійснити.