Гилберт Честертон - Хрест із сапфірами

Отець Бравн відклав листа і, знаючи, що двері до контори зачинені, пройшов до гардеробу. Чергового не було, напевно, тому, що всі гості вже були за столом. Пройшовши крізь сірий ліс із верхнього одягу, священик побачив, що темну гардеробну від освітленого коридору відділяє прилавок, через котрий звично подають парасольки й отримують номерки. Саме над напівкруглою аркою горіло світло. Ця мала ілюмінація освітлювала отця Бравна, і на фоні вікна, в котрому було видно захід сонця, він вимальовувся темним контуром. Та майже все світло було спрямоване на чоловіка, котрий стояв у коридорі.

Це був елегантний чоловік у дуже простому вечірньому вбранні, високий і добре збудований, здавалося, що там, де він ковзне, наче тінь, чоловіки меншого зросту будуть помітніші. Його обличчя, якраз добре освітлене, було смагляве й жваве, це було обличчя чужоземця. З гарною тілобудовою, він поводився невимушено та впевнено; суворий критик міг би помітити, що його фрак не зовсім пасував до стрункої постави та манер, був трохи мішкуватий і дивно випинався. Як тільки цей чоловік помітив темний силует отця Бравна, кинув на прилавок номерок і сказав владно й люб’язно:

— Подайте, будь ласка, моє пальто й капелюх. Я виходжу.

Отець Бравн мовчки взяв номерок і пішов шукати одяг, це була не перша чорна робота, котру він виконував у своєму житті. Він знайшов одяг і поклав на прилавок, тим часом незнайомець, котрий шукав щось у кишені свого жилета, посміхаючись, сказав:

— У мене немає срібла, візьміть ось це.

Він кинув соверен і взявся за пальто.

Отець Бравн стояв у темноті, і раптом він утратив голову. Його голова завжди була ціннішою, коли він її утрачав. У такі моменти, додаючи два і два, він отримував чотири мільйони. Католицька Церква (віддана здоровому глузду) не завжди підтримувала це. Та він і сам не завжди це підтримував. А інколи на нього находило істинне натхнення, дуже важливе під час кризи, адже той, хто втрачає голову, має віднайти її.

— Сер, мені видається, — ввічливо сказав він, — у вас в кишені все ж є срібло.

Високий джентльмен втупився в нього.

— Що за дурня! — закричав він. — Я даю вам золотий, вам немає на що скаржитися.

— Інколи срібло буває дорожчим від золота, — скромно сказав священик. — Особливо коли його багато.

Незнайомець уважно глянув на нього. Потім ще уважніше подивився вздовж коридору. Знову перевів погляд на отця Бравна, на вікно, котре було позаду священика. Врешті він зрозумів. Однією рукою сперся на бар’єр, перескочив через нього, ніби акробат, нагнувся до низького священика й величезною рукою схопив його за комір.

— Стійте нерухомо, — сказав він пошепки. — Я не хочу вам погрожувати, та…

— Я буду вам погрожувати, — сказав отець Бравн, і його голос став схожий на удари барабана. — Я погрожуватиму вам невмирущим хробаком і незгасним вогнем.

— Ви — химерний черговий, — відповів незнайомець.

— Я — священик, мсьє Фламбо, — сказав отець Бравн. — І готовий вислухати вашу сповідь.

Перші дві зміни страв під час обіду «Дванадцяти справжніх рибалок» минули успішно й без перешкод. У мене немає копії меню, та навіть якби вона у мене була, ніхто нічого б не зрозумів. Меню було написане супер-французькою мовою кухарів, котрої не розуміли навіть французи. Згідно з традицією клубу закуски були різноманітні й складні до божевілля. Їх сприйняли серйозно, тому що вони були загальновизнаним непотрібним додатком, так само, як цей обід і цей клуб. Згідно з цією ж традицією подали легкий і простенький суп, все це було лише прелюдією до рибного банкету. Обід супроводжувався тією дивною легкою бесідою, котра вершить долі Британської імперії, вона була настільки переповнена натяками, що навіть якби звичайний освічений англієць підслухав її, то нічого б не зрозумів. Членів уряду називали на ім’я, і робили це з якоюсь лінивою прихильністю. Радикального міністра фінансів, котрого вся партія торі, як подейкували, проклинала через його здирництво, тут хвалили за його посередні вірші або ж поставу в сідлі під час полювання. Лідера торі, котрого всі ліберали мали б ненавидіти, як тирана, трохи критикували, але говорили про нього доволі доброзичливо, так ніби йшлося про ліберала. Видавалося, що політики — дуже важливі особи. І водночас для них було важливо все, окрім їхньої політики. Містер Одлі, голова клубу, був доброзичливим літнім чоловіком, котрий все ще носив комірці часів Гладстона; він був ніби символ цього примарного, але стійкого суспільства. Нічого не зробив у житті — ані доброго, ані поганого. Не був легковажний чи особливо багатий. Він просто був обізнаний у всьому. Жодна партія не могла його обійти, і якби він надумав стати членом уряду, то його, безумовно, взяли б туди. Герцог Честерський, віце-президент клубу, був молодий і пробивний політик. Іншими словами, це був приємний молодий чоловік з пригладженим русявим волоссям і веснянкуватим обличчям. Його вирізняли помірні інтелектуальні здібності й велетенський маєток. Коли згадував якийсь жарт, то використовував його, і результат був блискучим. Коли не міг згадати жарту, то казав, що зараз не час на жарти, і його називали здібним. У приватному житті, в клубі, у своєму оточенні, він був вельми простий і відвертий, і наївний, наче школяр. Містер Одлі, котрий ніколи не займався політикою, ставився до неї більш ніж серйозно. Інколи він навіть бентежив товариство, натякаючи на те, що існує деяка відмінність між лібералами та консерваторами. Особисто він був консерватором навіть у приватному житті. У нього було довге сиве волосся, котре ззаду прикривало комірець, як у старомодних державних мужів, і якщо дивитися на нього зі спини, то складалося враження, що саме такі чоловіки необхідні імперії. Якщо ж дивитися на його обличчя, то він здавався тихим, поблажливим до себе холостяком, котрий винаймає кімнату в Олбені, — саме таким він і був.