Гилберт Честертон - Хрест із сапфірами

З будинку, як гарматне ядро, вилетів Іван, довірений слуга зі шрамом на обличчі та вусами, і через галявинку кинувся до господаря. Його сіра фізіономія аж сяяла від того, що в будинку розігрується кримінальний роман, і було щось відштовхуюче в тому пожвавленні, з яким він запитав, чи можна оглянути тіло.

— Ну, що ж, подивіться, якщо бажаєте, — сказав Валантен, — та покваптеся. Нам треба йти в будинок і дещо з’ясувати.

Іван підняв мертву голову, та ледь не впустив її.

— Господи! — роззявивши рота, видихнув він. — Те це ж… ні, не може бути! Ви знаєте, хто це?

— Ні, — байдуже відповів Валантен. — Досить, нам пора.

Удвох вони занесли тіло до кабінету, поклали його на диван і пішли до вітальні.

Детектив сів за письмовий стіл неквапливо й навіть якось нерішуче, та його погляд був твердий, як у судді. Він щось швидко записав на аркуші паперу, котрий лежав перед ним, а потім коротко запитав:

— Всі вже зібралися?

— Немає містера Брейна, — відповіла, оглядаючись, герцогиня Мон-сен-Мішель.

— Так-так, — різким, хриплим голосом додав лорд Гелловвей, — а ще немає містера Ніла О’Брайєна. А я бачив його в саду, коли труп ще не захолов.

— Іване, — розпорядився Валантен, — підіть і приведіть майора О’Брайєна й містера Брейна. Містер Брейн, напевно, сидить із сигарою в їдальні. А майор зараз прогулюється оранжереєю, хоча я не впевнений.

Його вірний зброєносець кинувся виконувати наказ, а Валантен продовжував у тому ж по-військовому скупому та рішучому тоні:

— Всі присутні знають, що в саду знайшли труп з відсіченою головою. Докторе Сімон, ви його оглядали. Чи, на вашу думку, вбивця повинен володіти великою силою? А може, вистачить мати дуже гострий ніж?

— Я би сказав, — відповів доктор, вже зовсім блідий, — що цього взагалі не можна зробити ножем.

— У такому випадку чи ви не знаєте, — продовжував Валантен, — яким знаряддям це можна зробити?

— З сучасних, гадаю, жодним, — відповів доктор, страдницьки вигинаючи брови. — Шию взагалі так просто не перерубаєш, а тут ще й зріз дуже гладкий, ніби діяли алебардою або старовинною сокирою ката, або ж дворучним мечем.

— Господи, Боже мій! — істерично вигукнула герцогиня. — Та звідки ж тут дворучні мечі?

Валантен все ще не відривався від аркуша, котрий лежав перед ним.

— Скажіть, — запитав він і продовжив квапливо, — а можна це зробити довгою шаблею французьких кавалеристів?

У двері тихо постукали, й у всіх присутніх схолола кров, ніби від стуку в «Макбеті» Шекспіра. І в мертвій тиші доктор Сімон насилу вимовив:

— Шаблею, напевно, можна.

— Дякую вам, — сказав Валантен. — Зайдіть, Іване!

Іван відчинив двері та сповістив про прихід майора Ніла О’Брайєна. Слуга знайшов його, коли той знову бродив садом. Вигляд в офіцера був стурбований та роздратований.

— Що вам потрібно від мене? — вигукнув він.

— Сідайте, будь ласка, — спокійно й люб’язно сказав Валантен. — А що ж це ви без шаблі? Де вона?

— Залишив у бібліотеці на столі, — відповів О’Брайєн, в котрого від розгублености знову почав проявлятися ірландський акцент. — Вона мені набридла і…

— Іване, — сказав Валантен, — будь ласка, підіть і принесіть з бібліотеки шаблю майора. — Потім, коли лакей зник, він продовжив: — Лорд Гелловвей стверджує, що бачив, як ви вийшли з саду в дім, і відразу після цього там знайшли труп. Що ви робили в саду?

Майор гепнувся на крісло.

— А-а, — викрикнув він вже зовсім по-ірландськи, — милувався місяцем! Спілкувався з природою, оце і все.

На якийсь час зависла важка тиша, а потім знову почувся той самий буденний і моторошний стукіт у двері. Повернувся Іван, він приніс порожні сталеві піхви.

— Ото все, що було, — сказав він.

— Покладіть на стіл, — не піднімаючи голови, звелів Валантен.

Запанувала крижана тиша, схожа на ту, котра в залі суду приголомшує засудженого вбивцю. Давно затихли невиразні вигуки герцогині. Люта ненависть лорда Гелловвея торжествувала. І тут сталося несподіване.

— Я вам скажу, — вигукнула леді Маргарет тим дзвінким голосом, що буває в сміливих жінок, котрі наважуються виступати публічно, — я вам скажу, що робив у саду містер О’Брайєн, оскільки він вимушений мовчати. Він пропонував мені стати його дружиною. Я відмовила — сказала, що за моїх сімейних обставин можу йому запропонувати лише повагу. Це його розсердило — напевно, моя повага йому не надто потрібна. Що ж, — додала вона з блідою посмішкою, — не знаю, чи тепер він буде її цінувати, та я й зараз скажу про мою повагу до нього. І поклянусь де завгодно, що цього злочину він не скоїв.