Гилберт Честертон - Хрест із сапфірами

— Доброго ранку, майоре О’Брайєн! — сказав Валантен зі спокійною привітністю. — Припускаю, що ви вже чули про останній подвиг цього вбивці?

Отець Бравн, котрий все ще стояв над сивою головою, не піднімаючи очей, сказав:

— Цю голову, безперечно, також відрубав Брейн.

— З погляду здорового глузду — так, — відповів Валантен, котрий стояв, тримаючи руки в кишенях. — Вбивство скоєне так само, як попереднє. Голову знайшли неподалік від першого тіла. І її відрубали тією ж зброєю, котру, як ми знаємо, він забрав із собою.

— Так, так, я знаю, — покірно відізвався священик. — Але, розумієте, я сумніваюся в тому, що Брейн міг відрубати цю голову.

— Чому ні? — запитав доктор Сімон, уважно дивлячись на священика.

— Гаразд, докторе, — отець Бравн, моргаючи, підвів очі, — як ви думаєте, може людина сама собі відрубати голову? Я не знаю.

О’Брайєну здалося, що божевільний світ з гуркотом руйнується, а доктор схопився й відкинув з мертвого лиця вологе сиве волосся.

— О, це, безсумнівно, Брейн, — спокійно сказав священик, — у нього був точнісінько такий самий знак на лівому вусі.

Детектив прискіпливо дивився на священика блискучими очима, відкрив міцно стиснені губи і їдко запитав:

— Ви, напевно, про нього багато знаєте, отче Бравне?

— Так, — просто відповів невисокий священик. — Якось ми з ним зустрічалися кілька тижнів поспіль. Він задумувався над тим, чи не приєднатися до нашої Церкви.

В очах Валантена спалахнув фанатичний блиск. Він стиснув кулаки й підійшов до священика.

— Можливо, він ще задумав залишити вашій Церкві всі свої гроші? — вигукнув із ненавистю.

— Можливо, й задумав, — флегматично відповів отець Бравн. — Цілком можливо.

— В такому разі, — Валантен погрозливо посміхнувся, — ви, напевно, багато знаєте про нього. І про його життя, і про його…

Майор О’Брайєн поклав руку на плече Валантена.

— Залиште ці наклепницькі дурниці, — сказав він, — в іншому разі шаблі знову підуть в рух.

Та Валантен під спокійним і покірним поглядом священика взяв себе в руки.

— Гаразд, — коротко сказав він, — почекаємо з приватними думками. Панове, ви все ще зв’язані обіцянкою залишатися на місці. Пам’ятайте про це й нагадайте іншим. Якщо матимете якісь питання, Іван зможе відповісти на них. Я змушений зайнятися справами й написати протокол. Ми більше не можемо замовчувати всього, що трапилося. Якщо буде щось нове, можете мене знайти в кабінеті.

— Іване, чи є щось нове? — запитав доктор Сімон, коли шеф поліції залишив кімнату.

— Лише одне, сер, — Іван зморщив своє сіре старече обличчя, — та це важливо. Оцей старий гевал, котрого ви знайшли в саду, — і він без найменшої поваги тицьнув пальцем у бік великого тіла з жовтою головою, — одним словом, ми знаємо, хто це.

— Та невже! — вигукнув здивований доктор. — І хто ж це?

— Його ім’я — Арнольд Беккер, — відповів заступник детектива, — хоча в нього було багато різних псевдонімів. Цей пройдисвіт — справжній мандрівник, і він бував в Америці, напевно, Брейн там з ним щось не поділив. Ми ним мало займалися, він переважно працював у Німеччині. Ми, звичайно ж, мали зв’язок з німецькою поліцією. Але, що досить дивно, був брат-близнюк на ім’я Луїс Беккер, а з ним у нас було надзвичайно багато клопотів. І ось учора ми якраз відправили його на гільйотину. І от химера, джентльмени, коли я побачив на галявині цього чоловіка, це було найбільше потрясіння в моєму житті. Якби я на власні очі не бачив, як стратили цього Беккера, я б заприсягнувся, що це він лежить на траві. Потім я, звичайно ж, згадав про його брата в Німеччині, і все зрозумів…

Іван замовк, тому що його вже ніхто не слухав. Майор і доктор дивилися на отця Бравна, котрий раптом дивакувато піднявся на ноги і стиснув скроні, так ніби йому докучав раптовий і сильний біль.

— Стійте, стійте, стійте! — закричав він. — Замовкніть на хвилинку, бо я вже майже бачу. Боже, додай мені сили! Якщо мій мозок ще трохи попрацює, я все зрозумію. Сили небесні, допоможіть мені! Я ж завжди непогано мізкую. Бувало, я міг переказати будь-яку сторінку з Томи Аквінського. Або моя голова розколеться, або я зрозумію. Я вже майже зрозумів, майже!

Він закрив руками обличчя й стояв, немовби в роздумах або молитві, поки інші чекали на останнє диво цих бурхливих дванадцяти годин.

Коли отець Бравн забрав руки від обличчя, воно було ясним і серйозним, немов у дитини. Він глибоко зітхнув і сказав:

— Давайте швидко розставимо всі крапки над «і». І ось що ми зробимо, аби ви швидше переконалися в тому, що було насправді, — він звернувся до доктора Сімона: