Гилберт Честертон - Хрест із сапфірами

Поява Джуліуса Брейна була грізною та вагомою, як дзвін обіднього гонга. В багатія була рідкісна якість — його присутність помічали не менше, аніж його відсутність. Це був великий чоловік, огрядний та високий, одягнений у фрак, суцільну чорноту котрого не порушували навіть ланцюжок для годинника або ж перстень. Сиве волосся було гладко зачесане назад, як у німця; його червоне обличчя, сердите та простодушне, здавалось би просто дитячим, якби не один-єдиний темний пучок під нижньою губою, в котрому було щось театральне й навіть мефістофельське. Втім, у вітальні недовго роздивлялися знаменитого американця. Запізнення господаря вже порушило хід вечора, і леді Гелловвей, підхопивши Брейна під руку, відвела його без зволікання в їдальню.

Подружжя Гелловвей на все дивилося доволі благодушно й поблажливо, та вони мали причину для занепокоєння. Лорду дуже не хотілося, щоб його донька заговорила з цим пройдисвітом О’Браєном, однак вона пройшла в їдальню в товаристві доктора Сімона. І все-таки старий лорд відчував занепокоєння й поводився майже грубо. Під час обіду ще зберігав дипломатичну гідність. Та коли настав час для сигар і троє молодших чоловіків — доктор Сімон, священик Бравн та ненависний О’Брайєн, вигнанець в іноземному мундирі, — кудись зникли — чи то побалакати з дамами, чи то покурити в оранжереї, — британський дипломат почав поводитися цілком недипломатично. Йому не давала спокою думка, що, можливо, негідник О’Брайєн десь щось нашіптує Маргарет. Його, лорда Гелловвея, залишили пити каву в товаристві Брейна, янкі, котрий втратив рештки розуму й вірить в усіх богів, і Валантена, сухаря-француза, котрий ні в що не вірить! Нехай би вже сперечалися між собою скільки влізе, та в нього немає з ними нічого спільного. Минув якийсь час, і коли «прогресивна» суперечка зайшла в глухий кут, лорд встав і пішов шукати вітальню. Він проблукав довгими коридорами хвилин шість, а може, й вісім, поки врешті не почув високий повчальний голос доктора, потім — нудний — священика, а після цього — загальний сміх. От і вони, подумав він і тихо вилаявся, і ці також сперечаються про «науку та релігію»… Та, відчинивши двері у вітальню, він помітив лише одне: там не було ні майора О’Брайєна, ні леді Маргарет також не було.

Лорд мерщій вискочив з вітальні, помчав коридорами. Прагнення захистити доньку від ірландсько-алжирського авантюриста оволоділо ним, як маніяком. По дорозі в задню частину будинку, де розташований кабінет Валантена, він, на свій подив, побачив доньку, котра пробігла повз нього з презирливою гримаскою на блідому обличчі. Нова загадка! Якби вона була щойно з О’Брайєном, то куди він подівся? Якщо ж ні, то де вона була? Весь у полоні ревнивої старечої підозрілости, він навмання пробирався неосвітленими коридорами й урешті-решт натрапив на вихід, котрий був призначений для прислуги. Кривий ятаган місяця розірвав і розметав клапті хмар. Сріблясте світло заливало всі закутки саду. Через галявинку, до входу в кабінет, великими кроками прямував високий чоловік у синьому. Відблиск місяця на розпізнавальних знаках мундира викрив у ньому майора О’Брайєна.

Він увійшов у будинок, залишивши водночас розлюченого та розгубленого лорда Гелловвея. Синьо-сріблястий сад, схожий на театральну сцену, дратував його крихкою чарівністю, нестерпною для грубуватої владности. Сила й грація цього ірландця бісили його, ніби він не батько Маргарет, а суперник офіцера. Місячне сяйво доводило до несамовитости. Лорда ніби з допомогою чарів заманили в сад трубадурів, у казкову країну Ватто, і, щоб потоком слів розвіяти ніжний дурман, він енергійно рушив услід за ворогом. При цьому спіткнувся чи то через дерево, чи то через камінь у траві й нахилився, спочатку з роздратуванням, потім — із зацікавленням. Ще через мить місяць і високі тополі стали свідками вражаючого видовища: підстаркуватий англійський дипломат щосили біг, стрясаючи повітря відчайдушними криками.

На хриплі грики в дверях кабінету з’явилося бліде обличчя лікаря Сімона — відблиск на скельцях окулярів, стривожена брова — і він почув перші членороздільні слова:

— В саду труп… увесь в крові! — вигукнув посол. О’Брайєн цілковито вилетів у нього з голови.

— Треба негайно повідомити Валантена, — сказав лікар, коли Гелловвей плутано розповів йому про все, що наважився роздивитися. — Добре ще, що він тут.

У цей момент, зацікавлений шумом, у кімнату ввійшов і сам знаменитий детектив.