Агата Кристи - Карти на стіл

Він гадав, що переконав її, але, очевидно, вона вважала за краще піти власним шляхом. Вона ж бо була жінкою дуже сильної волі.

Баттлів голос перервав його роздуми.

– Що, чорт забирай, ви їй такого сказали вчора? Припускаю, що ви її сполохали, і от що маємо у підсумку. Але ж ви натякнули, що після розмови з місіс Лоррімер ви почали підозрювати міс Мередіт.

Пуаро продовжував мовчати. Він відчував, що своєю смертю місіс Лоррімер скорила його своїй волі, позбавивши тієї свободи дій, яку він мав, коли вона була жива.

Нарешті детектив повільно промовив:

– Я помилився…

То були незвичні для нього слова, і вони йому страшенно не подобалися.

– Кажете, помилилися, га? – перепитав Баттл. – Хай там як, а вона, очевидно, подумала, що ви підозрюєте її. Погано… погано, що ми дали їй отак висковзнути з наших рук.

– Ви не змогли б зібрати жодного доказу проти неї, – запевнив Пуаро.

– Так, мабуть, ваша правда. Що ж, може, це й на краще. А ви, ем… Ви ж не хотіли, щоб так воно все й сталося?

Бельгієць обурено відкинув такий закид, а тоді попрохав:

– Розкажіть мені в усіх деталях, що саме трапилося.

– Робертс відкрив свій лист десь перед восьмою. Не втрачаючи ані секунди, він одразу кинувся до свого автомобіля, давши розпорядження покоївці зателефонувати в поліцію, що вона й зробила. Він примчав до будинку місіс Лоррімер, там дізнався, що вона ще не виходила зі своєї кімнати, і побіг нагору в її спальню… але було вже надто пізно. Він спробував зробити штучне дихання, але нічого не допомагало. Наш дільничний лікар прибув згодом і підтвердив, що вжиті ним заходи були правильними.

– А що то було за снодійне?

– Здається, веронал. У будь-якому разі щось із групи барбітуратів. У неї біля ліжка стояла пляшечка з пігулками.

– А як щодо двох інших? Вони не намагалися зв’язатися з вами?

– Деспард десь за містом. Він не отримував ранкової пошти.

– А міс Мередіт?

– Я їй щойно телефонував.

– Eh bien?

– Вона відкрила свого листа буквально за кілька хвилин до мого дзвінка. До них пошта прибуває пізніше.

– І яка була її реакція?

– Цілком очікувана. Величезне полегшення, завуальоване хорошими манерами. Шокована, засмучена і так далі.

Детектив на мить замовк, а тоді запитав:

– А де ви зараз, мій друже?

– Чейн-лейн.

– Bien [67] Добре ( фр. ). . Негайно вирушаю до вас.

Прибувши до будинку за адресою Чейн-лейн, Пуаро наштовхнувся в коридорі на доктора Робертса, який уже збирався звідтам їхати. Цього ранку від звичного лікаревого енергійного запалу не було й сліду. Він зблід і мав приголомшений вигляд.

– Оце так справи, мсьє Пуаро. Не можу сказати, що для мене це не стало невеличким полегшенням, адже, зрештою, я теж уплутаний у цю історію. А втім, це справжнє потрясіння. Я ніколи навіть на секунду не припускав, що Шайтану могла вбити місіс Лоррімер. Оце стало найбільшим шоком для мене.

– Так, я теж шокований.

– Уся така стримана, розважлива, самодостатня жінка. Не можу навіть уявити, щоб вона взяла й зробила таку жорстоку річ. Який же ж в неї міг бути мотив? Що ж, гадаю, цього ми вже ніколи не дізнаємося. Хоча, правду кажучи, було б дуже цікаво почути.

– Вам, мабуть, аж гора з плечей від такої… розв’язки.

– Це, без сумніву, так. Не буду брехати й заперечувати. Зрештою, не сильно приємно, коли тебе підозрюють у вбивстві. Що ж стосується самої бідолашної жінки, гадаю, то було справді найкраще, що вона могла зробити.

– Ось і вона так подумала.

Робертс кивнув.

– Здається, совість замучила, – підсумував він і вийшов із дому.

Пуаро замислено похитав головою. Лікар зрозумів ситуацію неправильно. Не докори сумління змусили місіс Лоррімер укоротити собі віку.

Перш ніж піднятися нагору, бельгієць на мить зупинився, щоб сказати кілька втішливих слів літній покоївці, яка стояла й тихенько плакала.

– Який жах, сер, який жах. Ми всі її так любили. Тільки вчора ви пили з нею чай, і все було так добре, так спокійно. А сьогодні її вже нема. Я ніколи не забуду цього страшного ранку, пам’ятатиму його все життя. Як той джентльмен задзвонив у двері. Аж три рази, перш ніж я поспіла відчинити. А потім його слова: «Де ваша господиня?» – вигукнув він. Я так розгубилася, що навіть не змогла відповісти. Розумієте, ми ніколи не заходили до неї зранку до того, як вона нас кликала. Таке було правило. І в ту мить я і слова не могла з себе видобути. Тоді лікар каже: «Де її кімната?» – й біжить сходами нагору, а я за ним. Я показую йому двері, він залітає всередину, навіть не стукає. Кидає лише один погляд на неї й каже: «Надто пізно». Вона була мертва, сер. Але він відправив мене по бренді й гарячу воду і щосили намагався повернути її до життя, хоча це вже було неможливо. А тоді приїхала поліція і всяке таке, і все це… і все це якось неправильно, сер. Місіс Лоррімер не хотіла б такого. Та й до чого тут поліція? Це ж не їхня справа, правда? Навіть якщо й стався нещасний випадок і господиня справді помилково вжила завелику дозу.