Агата Кристи - Карти на стіл

Хвилини тиші спливали одна за іншою.

Еркюль Пуаро нахилився вперед. Він поглянув на жінку крізь майже непроглядну пітьму кімнати і не зводив із неї погляду. Вона відповіла на його погляд своїми мовчазними очима, в яких прочитувався абсолютний спокій.

Нарешті він запитав:

– Місіс Лоррімер, а ви впевнені – тобто немає ані найменшого сумніву (а ви ж скажете мені правду, чи не так?), – що вбивство містера Шайтани не було заздалегідь спланованим ? Впевнені, що насправді ви не задумали цей злочин наперед , що не прийшли того вечора до нього в гості з готовою мапою дій у голові?

Якусь мить місіс Лоррімер дивилася на співрозмовника, не зводячи погляду, а потім різко похитала головою.

– Впевнена, – сказала вона.

– Отже, це вбивство таки не було сплановане заздалегідь?

– Однозначно ні.

– У такому разі… у такому разі… Ви брешете мені! Ви точно мені брешете!

Голос місіс Лоррімер прозвучав гостро, як бритва:

– Мсьє Пуаро, пильнуйте за тим, що говорите.

Чоловічок скочив на ноги. Він почав ходити сюди-туди кімнатою, говорячи щось собі під ніс і нерозбірливо вигукуючи якісь фрази.

Раптом він озвався:

– Ви ж не будете проти?..

Підійшовши до вимикача, він увімкнув світло.

Тоді повернувся назад, сів у крісло, поклав руки на коліна і втупився очима в господиню дому.

– Питання, – почав він, – ось у чому: чи може бути таке, що Еркюль Пуаро помилився?

– Всі люди помиляються, – холодно відрізала місіс Лоррімер.

– Тільки не я, – сказав детектив. – Я завжди маю рацію. Моя слушність настільки незмінна, що інколи мені самому аж страшно. Але тепер скидається на те, дуже навіть скидається на те, що я помилився. І це мене страшенно засмучує. Ви ж бо, очевидно, знаєте, що говорите. Це ви вбили Шайтану! Тоді це якась фантастика, що Еркюль Пуаро краще, ніж ви, знає, як саме ви це зробили.

– Це якась фантастика і повний абсурд, – сказала жінка ще холоднішим тоном.

– Значить, я збожеволів. Ось воно що – я збожеволів. Але ж ні, sacré nom d ’ un petit bonhomme [61] Чорт забирай ( фр. ). , я не збожеволів! Просто я маю рацію. Я мушу мати рацію. Я готовий повірити в те, що ви вбили містера Шайтану. Але ви аж ніяк не могли вбити його тим способом, про який щойно мені розповіли. Ніхто не може робити речі, що не dans son caractère [62] Тут: відповідають їхньому характеру ( фр. ). !

Він замовк на якусь мить. Місіс Лоррімер гнівно вдихнула повітря й почала кусати губу. Вона вже хотіла було щось сказати, але бельгієць випередив її:

– Або вбивство Шайтани було заплановане заздалегідь, або ж ви його не вбивали !

– Я справді вважаю, що ви божевільні, мсьє Пуаро, – різко озвалася вона. – Якщо вже я вирішила зізнатися в тому, що вчинила злочин, то для чого мені брехати, як саме я його вчинила? Який у цьому сенс?

Пуаро знову звівся на ноги й закрокував кімнатою. Коли ж повернувся на своє місце, то його поведінка зовсім змінилася: він став набагато спокійнішим і м’якшим.

– Ви не вбивали Шайтану, – тихо сказав він. – Тепер мені це зрозуміло. Тепер я бачу перед собою цілу картину. Гарлі-стріт. Юна міс Мередіт покинуто стоїть самотою посеред вулиці. Я також бачу ще одну дівчину, дівчину з минулого, яка все життя була сама, абсолютно покинута всіма. Так-так, тепер я це все розумію. Єдине, чого я не можу збагнути, то це те, чому ви настільки впевнені, що це зробила саме Енн Мередіт.

– Та ви послухайте себе, мсьє Пуаро…

– Мадам, абсолютно марно щось заперечувати чи далі брехати мені. Кажу вам, я знаю правду. Я прекрасно розумію ті емоції, які охопили вас того дня на Гарлі-стріт. Ви не пішли б на таке заради доктора Робертса – о, ні! Ви не зробили б цього і для майора Деспарда non plus [63] Також ( фр. ). . Але з Енн Мередіт усе по-іншому. Ви сповнені співчуття до неї, бо вона зробила те, що ви колись зробили самі. Ви навіть не знаєте – принаймні я так припускаю, – яка причина спонукала її на цей злочин. Але ви цілком упевнені, що це вона його скоїла. І ви були впевнені в цьому ще в той вечір – у вечір самого вбивства, – коли вас покликав суперінтендант Баттл і попросив висловити свою думку щодо гіпотетичного вбивці. Так-так, і це мені теж відомо, тому, бачите, немає сенсу брехати далі. Ви ж це розумієте?

Детектив зробив паузу, чекаючи на її відповідь, але жінка мовчала. Він задоволено кивнув головою.

– Ви розумна жінка. Це добре. Те, що ви зараз намагаєтеся зробити, – взяти на себе провину цієї дитини й тим самим її врятувати – це дуже благородний учинок.