Агата Кристи - Поїзд о 4.50 з Педдінгтона

– Ми неодмінно про все довідаємося, моя люба, – твердо заявила міс Марпл. – Я хочу сказати – події не зупиняться на цій точці. Єдине, що я точно знаю про вбивць, – їм не можна давати волі. Це дуже небезпечно. Хай там як, – рішуче мовила міс Марпл, – вони неспроможні зупинитися, після того як скоїли друге вбивство. Але не засмучуйся, Люсі. Поліція робить усе, що може, і стежить за всіма. А головне – незабаром приїде Елспета Макґілікаді, вона буде тут уже зовсім скоро.

– То як, Елспето, ти зрозуміла, чого я від тебе хочу?

– Я зрозуміла, – сказала місіс Макґілікаді, – але скажу тобі чесно, Джейн, усе це здається мені не зовсім пристойним.

– Нічого непристойного в цьому нема, – не погодилася з нею міс Марпл.

– А я думаю, що є. Приїхати в чужий дім і майже відразу запитувати, чи не можу я… е… е… пройти нагору.

– Сьогодні дуже холодно, – нагадала їй міс Марпл, – і зрештою ти могла з’їсти щось не вельми привабливе для твого шлунка, і тому… е… е… у тебе раптом виникла потреба… е… е… піднятися нагору. Я хочу сказати: такі речі з людьми трапляються. Мені пригадується, як бідолашна Луїза Фелбі одного разу прийшла до мене, і їй знадобилося піднятися нагору п’ять разів протягом півгодини. Так погано на неї подіяв несвіжий корнуольський пиріг, – пояснила міс Марпл.

– Якби ти бодай пояснила мені, що ти там замислила, Джейн, – сказала місіс Макґілікаді.

– А цього я якраз не хочу робити, – відповіла їй міс Марпл.

– Якою нестерпною ти можеш бути, Джейн. Спочатку примушуєш мене вирушити в довгу дорогу до Англії раніше, ніж я збиралася…

– Пробач мені за це, – сказала міс Марпл, – але я не мала іншого вибору. Життя кількох людей перебуває під загрозою. О, я знаю, всі вони остерігаються, і поліція вдається до найпильніших заходів обережності, але завжди існує шанс, що вбивця виявиться розумнішим за всіх. Тому, Елспето, твоїм обов’язком було негайно повернутися до Англії. Хіба ти забула, чого нас обох навчали в дитинстві? Обов’язок – насамперед!

– Авжеж, нас так навчали, – погодилася з нею місіс Макґілікаді. – Нам не давали розслабитися ні на мить.

– Отже, домовилися, – сказала міс Марпл. – А ось і таксі під’їхало, – додала вона, коли з вулиці долетів слабкий гудок.

Місіс Макґілікаді накинула на себе важке вовняне крапчасте пальто, а міс Марпл закуталася в безліч своїх шалей і шарфів. Після чого обидві дами посідали в таксі й поїхали до Резерфорд-Холу.

– Хто там під’їхав? – запитала Емма, виглядаючи у вікно, коли таксі проминуло його. – Схоже, це стара тітка Люсі.

– Яка ж вона зануда, – сказав Седрік.

Він напівлежав у довгому кріслі, переглядаючи журнал «Кантрі лайф» і поклавши ноги на край каміна.

– Нехай їй скажуть, що тебе немає вдома.

– А хто, на твою думку, має їй сказати, що мене немає вдома? Я сама чи, може, попросити Люсі, щоб вона так сказала своїй тітці?

– Я про це не подумав, – сказав Седрік. – Певно, мені згадалися ті дні, коли ми мали дворецького й лакея, якщо ми взагалі коли-небудь їх мали. Але один, здається, був перед війною. Він мав роман із кухаркою, і через те зчинився неабиякий скандал. А чи немає зараз у домі якої-небудь старої карги з тих, що приходять сюди прибирати?

Але на цю мить двері вже були відчинені – їх відчинила місіс Гарт, чия черга була сьогодні начищати мідь, і міс Марпл швиденько увійшла, метляючи своїми шалями та шарфами. За нею стояла непохитна на вигляд дама.

– Я сподіваюся, – сказала міс Марпл, узявши Емму за руку, – що ми не вдерлися до вас дуже нахабно. Але річ у тім, що післязавтра я повертаюся додому й не могла не приїхати сюди й не попрощатися з вами і знову не подякувати вам за ваше добре ставлення до Люсі. О, я зовсім забула. Чи дозволите ви мені відрекомендувати вам мою подругу – місіс Макґілікаді, яка живе в мене?

– Вітаю вас, – сказала місіс Макґілікаді, окинувши пильним поглядом Емму, а потім перевівши його на Седріка, який уже підвівся. У цю мить до кімнати увійшла Люсі.

– Тітко Джейн, я й не думала…

– Я повинна була попрощатися з міс Крекенторп, – сказала міс Марпл, обертаючись до неї, – яка так добре ставилася до тебе, Люсі.

– Це Люсі дуже добре ставилася до нас, – сказала Емма.

– Так, справді, – підтримав її Седрік. – Ми експлуатували її, як галерного раба. Вона доглядала всіх хворих, гасала сходами вгору й униз, готувала страви для всіх…

Міс Марпл утрутилася до розмови, урвавши монолог Седріка.