Агата Кристи - Тріснуло дзеркало

«Це забере в неї щонайменше півтори години – прикинула міс Марпл. – Ніяк не менше, адже зараз усі люди з Нового Кварталу ходять по крамницях».

У своїй уяві міс Марпл побачила міс Найт у Лонґдонів, де вона виконувала її надумане доручення щодо виготовлення штор. Її припущення з великою точністю відповідали дійсності. У цю мить міс Найт якраз вигукувала:

– Звісно, я чудово розуміла, що вони ще не можуть бути готові. Та якщо стара леді звернулася до мене з таким проханням, то я вирішила прийти й усе з’ясувати. Бідолашні старі створіння, адже їм лишилося так мало на що сподіватися. Їм треба догоджати. А вона ж бо така мила старушенція. Правда, з мізками в неї трохи негаразд, вони вже трохи скаламучені в цьому віці. Ох, яка ж у вас гарна тканина! А ви маєте таку саму якогось іншого кольору?

Перші двадцять хвилин минули в такому приємному базіканні. Коли міс Найт нарешті пішла, старша продавщиця зневажливо пирхнула:

– У неї негаразд із мізками? Я цьому повірю, коли побачу на власні очі. Розум у міс Марпл завжди був гострий, як голка, і думаю, таким і залишається.

Після чого вона приділила свою увагу молодій жінці в тугих штанях та парусиновій блузці, яка хотіла купити пластикову завіску з крабами для ванної.

– Емілі Вотерс, ось кого вона мені нагадує, – промурмотіла міс Марпл, звертаючись до самої себе з тією втіхою, яку вона завжди відчувала, коли їй щастило уподібнити когось до людини, яку вона знала в минулому. – Той самий курячий розум. Що ж пак із нею сталося?

Та нічого особливого – до такого висновку вона дійшла. Одного разу вона мало не була заручена з помічником вікарія, але той роман тривав лише кілька років і зрештою згас. Міс Марпл викинула з голови компаньйонку й зосередила увагу на своєму безпосередньому оточенні. Вона швидко перейшла через сад, лише куточком ока помітивши, що Лейкок підрізав старі троянди так, як зазвичай підрізають гібридні чайні кущі, але вона не дозволила, щоб це зіпсувало їй настрій або відвернуло думки від солодкої втіхи, адже сьогодні їй пощастило втекти на прогулянку, в якій її ніхто не супроводжуватиме. У неї навіть виникло щасливе відчуття, що попереду її чекає якась пригода. Вона повернула праворуч, увійшла у ворота будинку вікарія, рушила далі стежкою через сад й повернула праворуч. Там, де колись був перелаз, тепер зробили залізну хвіртку, що відчинялася на заасфальтовану стежку. Стежка вела до невеличкого місточка над струмком, а на тому боці, де колись на луках випасалися корови, тепер будували будинки Нового Кварталу.

Либонь, із тим самим почуттям, із яким Колумб вирушив на пошуки Нового Світу, міс Марпл перейшла місточок, пішла далі стежкою і через чотири хвилини вже вийшла на вулицю, яка називалася Обрі-клоз.

Звичайно ж, міс Марпл бачила будинки Нового Кварталу з вулиці Маркет-Бейзинґ-роуд, тобто бачила здалеку ці вулиці-клози та ряди охайних і міцно споруджених будинків із їхніми телевізійними антенами та дверима й вікнами, пофарбованими в синій, рожевий, жовтий і зелений колір. Але досі вони мали для неї реальність такої собі географічної мапи. Вона не була ні в них, ні біля них. Але тепер вона тут і дивиться зблизька, як виростає цей чудовий новий світ, світ, котрий, за всіма розповідями, які чула про нього, був чужий тому, що вона досі знала. Він скидався на акуратну модель, збудовану з дитячих цеглинок. І навряд чи здавався реальним для міс Марпл.

Люди теж здавалися їй нереальними. Молоді жінки в штанях, досить зловісні на вигляд молодики та підлітки, величезні груди п’ятнадцятирічних дівчат. Міс Марпл не могла позбутися враження, що це світ жахливо розбещений. Ніхто не звертав на неї особливої уваги, поки вона плентала між тими будинками. З вулиці Обрі-клоз звернула на Дарлінґтон-клоз. Ішла повільно, а йдучи, жадібно дослухалася до уривків, що долітали до неї з розмов між матерями, які котили дитячі візки, між дівчатами й молодиками, між зловісними на вигляд піжонами (вона анітрохи не сумнівалася в тому, що вони піжони), які обмінювалися між собою якимись брутальними репліками. Матері виходили на ґанки своїх осель і кликали дітей, що, як і завжди, вичворяли все те, що їм заборонено вичворяти. «Діти ніде й ніколи не змінюються», – подумала міс Марпл із почуттям розчуленої вдячності. І незабаром вона стала всміхатися й перейшла до звичних для себе порівнянь.

Он та жінка дуже схожа на Карі Едвардс, а ота чорнява – викапана Мері Гупер, і немає сумніву, що їй так само не пощастить у шлюбі, як не пощастило Мері. Оті хлопці – темноволосий дуже схожий на Едварда Ліка, що любить потеліпати язиком, утім, жодної шкоди від того нема, він непоганий хлопець зрештою, а русявий нічим не відрізняється від Джоша місіс Бедвел. Приємні хлопці вони обидва. А отой, схожий на Ґреґорі Бінза, навряд чи чогось досягне в житті, певно, і мати в нього така сама…