Агата Кристи - Тріснуло дзеркало

– Мені вас дуже шкода, – сказала вона, – дуже шкода. Я розумію, яку агонію довелося вам пережити. Ви дуже її кохали, чи не так?

Джейсон Рад злегка відвернувся.

– Про це, думаю, знали всі.

– Вона була таким чудовим створінням, – лагідно промовила міс Марпл. – І володіла таким дивовижним обдаруванням. Вона була наділена великою силою кохання й ненависті, але не вміла стояти твердо на ногах. А це для кожної людини трагедія – якщо вона не вміє стояти на своїх ногах твердо. Вона не хотіла розлучатися з минулим і ніколи не хотіла бачити майбутнє таким, яким воно є, а лише таким, яким вона його собі уявляла. Вона була великою актрисою і прекрасною, проте дуже нещасливою жінкою. Як чудово вона зіграла Мері, королеву Шотландії! Я ніколи її не забуду.

Сержант Тідлер несподівано з’явився на сходах.

– Сер, – сказав він, – ви дозволите мені звернутися до вас?

Кредок обернувся.

– Я повернуся, – сказав він Джейсону Раду й пішов до сходів.

– Пам’ятайте! – гукнула міс Марпл йому навздогін, – бідолашний Артур Бедкок не має жодного стосунку до цих подій. Він прийшов на свято, бо йому хотілося бодай мигцем подивитися на дівчину, з якою він одружився багато років тому. Але, думаю, вона навіть не впізнала його. Ви як гадаєте? – запитала вона Джейсона Рада.

Джейсон Рад похитав головою.

– Певно, що не впізнала. Вона жодного разу не згадала мені про нього. Не думаю, – додав він замислено, – щоб вона впізнала його.

– Думаю, не впізнала, – сказала міс Марпл. – Хай там як, – додала вона, – а в нього й на думці не було вбивати її абощо. Пам’ятайте про це, – сказала вона, коли Дермот Кредок почав спускатися сходами.

– Йому не загрожувала ніяка небезпека, можу запевнити вас, – відповів їй Кредок, – та коли ми з’ясували, що він був першим чоловіком Марини Ґреґ, ми, природно, повинні були допитати його щодо цієї справи. Не турбуйтеся про нього, тітко Джейн, – додав він стишеним голосом і поквапився сходами вниз.

Міс Марпл обернулася до Джейсона Рада. Він стояв, поринувши у свої думки, дивлячись кудись удалину.

– Ви мені дозволите побачити її? – запитала міс Марпл.

Він дивився на неї протягом хвилини або двох, потім кивнув.

– Так, ви можете підійти до неї. Схоже, ви дуже добре її розуміли.

Він обернувся, і міс Марпл пішла за ним. Він провів її у велику спальню й трохи відсунув завісу.

Марина Ґреґ лежала в ліжку, схожому на велику білу усипальницю, – очі заплющені, руки складені на грудях.

«Так, мабуть, – подумала міс Марпл, – лежала й леді з Шейлота в човні, який плив до замку Камелот. А поруч у глибокій задумі стояв чоловік із нерівним, потворним обличчям, якого можна було вважати Ланселотом наших днів».

Міс Марпл промовила лагідним голосом:

– Це дуже добре для неї, що вона прийняла завелику дозу. Смерть була єдиним виходом для неї. Так, це дуже добре, що вона прийняла завелику дозу – чи хтось їй дав?

Їхні погляди зустрілися, але він промовчав.

Голос йому уривався, коли він сказав:

– Вона була така мила – і так тяжко страждала.

Міс Марпл знову подивилася на нерухому постать і тихо продекламувала останні рядки вірша:

У Великій Британії на «міс» (а не «місіс») звертаються також до жінок одружених, що зберегли своє дівоче прізвище як професійне ім’я у світі мистецтва. ( Прим. перекладача. )