Агата Кристи - Убивство в будинку вікарія

– А вам не спадало на думку, – запитав я, – що й Летиція може думати так само?

Це припущення неабияк його здивувало. Летиції до нього байдужісінько – заперечив він. Він переконаний у цьому.

– Вона дивна дівчина, – сказав він. – Схоже, вона завжди витає в якихось мріях, але під ними, я думаю, міркує досить практично. Гадаю, уся її замріяність – лише поза. Летиція чудово знає, що вона робить і що їй треба робити. І їй притаманна риса якоїсь дивної мстивості. Дивне в ній те, що вона ненавидить Анну. Вона терпіти її не може. А проте Анна завжди була янголом у стосунку до неї.

Річ не в тому, що я повірив його словам. В уявленні закоханих молодиків їхня кохана завжди поводиться мов янгол у всіх ситуаціях життя. Проте, за всіма моїми спостереженнями, Анна справді ставилася до своєї падчерки лагідно й справедливо. Я сам був неабияк здивований гіркотою, яку відчув у тоні Летиції в той день.

Ми мусили урвати свою розмову на цьому, бо Ґрізельда й Денніс вдерлися до мого кабінету й сказали, що я не повинен налаштовувати Лоренса поводитися, як старий зануда.

– О Господи! – вигукнула Ґрізельда, падаючи в крісло. – Як мені хочеться, щоб тут сталася якась несподіванка. Убивство або принаймні пограбування.

– Я не думаю, що тут є що пограбувати, – сказав Лоренс, намагаючись підлаштуватися під її настрій. – Хіба що ми вкрадемо вставні щелепи міс Гартнел.

– Вони клацають жахливо, – сказала Ґрізельда. – Але ви помиляєтеся, що тут нема чого пограбувати. У Старій Садибі є чудове старе срібло. Чудові сільнички, і чаша Карла Другого, і багато чого подібного. Вартістю в кілька тисяч фунтів, я думаю.

– Старий, либонь, підстрелить вас зі свого армійського револьвера, – сказав Денніс. – І зробить це з превеликою втіхою.

– А в мене є пістолет «маузер», – сказав Лоренс.

– Справді? Як цікаво! А навіщо він вам?

– Сувенір із війни, – коротко відповів Лоренс.

– Старий Протеро показував сьогодні своє срібло Стоуну, – повідомив Денніс. – Старий Стоун прикидався, ніби це йому надзвичайно цікаво.

– Я чула, вони посварилися за курган, – сказала Ґрізельда.

– О, вони вже помирилися, – сказав Денніс. – А проте я не можу собі уявити, що люди сподіваються викопати з того кургану.

– Старий Стоун вельми мене дивує, – сказав Лоренс. – Він буває якийсь дуже неуважний. Іноді виникає враження, що він нічого не тямить у своїй професії.

– Це кохання, – сказав Денніс. – Чарівна Крем, тобі пряма дорога в гарем. Твої зуби білі й наповнюють мене захватом. Прилинь до мене, стань моєю нареченою. І в «Синьому кабані», в одній зі спалень…

– Годі, Деннісе, – сказав я.

– Ну, то гаразд, – сказав Лоренс. – Мені пора йти. Дуже вам дякую, місіс Клемент, за чудовий вечір.

Ґрізельда й Денніс пішли його проводжати. Денніс повернувся до кабінету сам-один. Щось, певно, сталося, бо мій небіж був сердитий і роздратований. Він блукав по кімнаті, спохмурнілий, і кóпав меблі.

Наші меблі такі обшарпані, що навряд чи їх можна більше пошкодити, проте я наважився висловити несміливий протест.

– Даруйте, – вибачився Денніс.

Він помовчав хвилину, а тоді раптом вибухнув:

– Якою безглуздою є ця плітка!

Я був трохи здивований.

– Ти про що? – запитав я.

– Я не знаю, чи повинен вам казати, – засумнівався він.

Мій подив усе зростав.

– Це так гидко, так неприємно, – знову озвався Денніс. – Блукати повсюди й розповідати плітки. Навіть не розповідати, а лише натякати. Ні, пробачте, я прокляв би себе, якби вам розповів! Це надто гидко.

Я подивився на нього з цікавістю, але наполягати далі не став. Хоч мені справді було дуже цікаво. Денніс не мав звичаю брати щось так близько до серця.

У цю хвилину увійшла Ґрізельда.

– Щойно зателефонувала міс Везербі, – сказала вона. – Місіс Лестрандж вийшла з дому о чверть на дев’яту й досі не повернулася. Ніхто не знає, куди вона пішла.

– А чому хтось має про це знати?

– Бо вона пішла не до доктора Гейдока. Міс Везербі це знає, бо телефонувала міс Гартнел, яка живе по сусідству з ним, і вона не могла б її не побачити.

– Для мене справжня таємниця, – сказав я, – як люди примудряються їсти в цьому селі. Певно, вони їдять, стоячи біля вікон і тримаючи тарілку в руках, аби нічого не проґавити.

– І це ще далеко не все, – сказала Ґрізельда голосом, що тремтів від утіхи. – Вони вже розвідали ситуацію в «Синьому кабані». Доктор Стоун і міс Крем живуть у сусідніх кімнатах, але, – і вона врочисто помахала вказівним пальцем, – спільних дверей між ними нема!