Аґата Крісті - Таємнича пригода в Стайлзі

Так, це й справді жахіття для будь-кого! Один із нас? Так, звісно, це так, хіба що…

Мені сяйнула нова ідея. Я швидко обдумав її. У голові наче посвітлішало. Загадкові вчинки Пуаро, його натяки – усе підходило. Який я дурень, що не здогадався про це раніше, і яке це полегшення для всіх нас.

– Ні, Джоне, – сказав я, – це не один із нас. Хіба б могло таке статися?

– Так, я знаю, але хто ж іще?

– Хіба ти не здогадуєшся?

– Ні.

Я обережно роззирнувся і стишив голос.

– Доктор Бауерстайн! – прошепотів я.

– Неможливо!

– Не зовсім.

– Але яка, заради Бога, йому користь від материної смерті?

– От цього я не знаю, – зізнався я, – але скажу тобі, що Пуаро теж так думає.

– Пуаро? Справді? Чому ти так вирішив?

Я розповів йому, як сильно розхвилювався Пуаро, коли дізнався, що доктор Бауерстайн був у Стайлзі в ту фатальну ніч, і я додав:

– Він двічі повторив: «Це все змінює». Відтоді я не переставав про це думати. Пригадуєш, як Інґлторп сказав, що залишив каву в холі? От саме тоді прийшов Бауерстайн. Чи не можливо, що, коли вони з Інґлторпом ішли через хол, доктор кинув щось у каву?

– Гм-м, – сказав Джон. – Це було б надто ризиковано.

– Так, але можливо.

– І ще, як він дізнався, що це її кава? Ні, старий, щось тут кінці з кінцями не сходяться.

Але я згадав інше.

– Ти маєш рацію. Але все було не так. Слухай.

І я розповів йому про какао, яке Пуаро взяв на аналіз.

Джон перервав мене так само, як і я переривав його.

– Але глянь, Бауерстайн уже зробив його аналіз?

– Так, так, у цьому й заковика. До мене також лише щойно дійшло. Не розумієш? Бауерстайн брав зразки на аналіз – у цьому й річ! Якщо Бауерстайн – убивця, він без проблем замінив зразок звичайним какао й відправив його на аналіз. І тоді, звичайно, ніякого стрихніну не знайдуть! І ніхто навіть не запідозрив Бауерстайна й не подумав узяти новий зразок. Ніхто, крім Пуаро, – додав я з невеликим запізненням.

– Так, але як щодо гіркого присмаку, який какао не приховає?

– Щодо цього в нас тільки його слова. Є й інші можливості. Він же один із найвидатніших токсикологів світу…

– Один із найвидатніших кого? Повтори ще раз.

– Він знає про отрути більше, ніж інші, – пояснив я. – Гадаю, він винайшов спосіб прибрати гіркоту зі стрихніну. А можливо, це взагалі не стрихнін, а не відомий нікому препарат, який викликає ті ж симптоми.

– Гм-м, так, це можливо, – сказав Джон. – Почекай, як він дістався до какао? Це ж було не на першому поверсі?

– Так, не на першому, – сказав я неохоче.

Тоді раптом страшна думка майнула в моїй голові. Я сподівався й молився, щоб те ж саме не подумав Джон. Я скоса глянув на нього. Він розгублено насупився, і я видихнув із полегшенням, бо та жахлива думка була така: доктор Бауерстайн міг мати спільника.

Але це неможливо! Жодна жінка, така ж вродлива, як Мері Кавендіш, не могла бути вбивцею. І все ж були прекрасні отруйниці.

Раптом я згадав ту першу бесіду за чаєм у день мого приїзду і блиск в очах Мері, коли вона сказала, що отрута – жіноча зброя. Якою схвильованою була місіс Кавендіш того фатального вівторкового вечора! Може, місіс Інґлторп дізналася дещо про неї та Бауерстайна й погрожувала розповісти її чоловікові? Може, злочин учинено, щоб запобігти викриттю?

У цей момент я згадав таємничу розмову між Пуаро й Івлін Говард. Чи не про це йшла мова? Хіба не в цю жахливу можливість Івлін не хотіла вірити?

Так, усе збігалося.

Не дивно, що міс Говард запропонувала «зам’яти справу». Тепер я зрозумів ту її незавершену фразу: «Але сама Емілі…» – у душі я погодився з нею. Місіс Інґлторп більше воліла б, щоб злочин залишився безкарним, аніж щоб зневажали ім’я Кавендіш?

– Є ще дещо, – сказав несподівано Джон, і неочікувані нотки в його голосі змусили мене почуватися винним. – Те, що змушує мене сумніватися в істинності твого припущення.

– Що? – запитав я, вдячний, що він не продовжував розпитувати про те, як отрута потрапила в какао.

– Ну, той факт, що Бауерстайн наполягав на розтині. Навіщо це йому? Вілкінз задовольнився б, указавши на «хворобу серця».

– Так, – сказав я з деяким сумнівом. – Але ми не знаємо напевне. Зрештою, він міг вирішити, що так безпечніше. Про це б говорили. Тоді Міністерство внутрішніх справ замовило б ексгумацію. Усе могло випливти назовні, і він опинився б у незручному становищі, тому що ніхто б не повірив, що людина з його репутацією помилилася з діагнозом, визначивши причину смерті як «хвороба серця».