Аґата Крісті - Таємнича пригода в Стайлзі

– Не знаю.

– Хай краще спитає Доркас чи одну з покоївок, якщо хоче дізнатися про кавові чашки. Це їхня робота, а не моя. Не знаю нічого про кавові чашки, крім того, що в нас є кілька, якими ніколи не користуються. Вони як недосяжна мрія! Старий «вустер». Розбираєшся в таких речах, Гастінґсе?

Я похитав головою.

– Багато втрачаєш. Досконала старовинна порцеляна. Справжнє задоволення – доторкнутися до неї або навіть просто подивитися.

– То що мені передати Пуаро?

– Скажи йому, що я не знаю, про що він говорить. Це для мене як китайська грамота.

– Гаразд.

Я знову попрямував у будинок, коли він раптом покликав мене.

– Як закінчувалося повідомлення? Повтори ще раз, добре?

– Знайди ще одну кавову чашку, та можеш спати спокійно! Справді не знаєш, що це означає? – щиро запитав його я.

Він похитав головою.

– Ні, – сказав він, замислившись, – не знаю. Якби я тільки знав…

Із будинку долинув звук гонга, і ми пішли туди разом. Джон запросив Пуаро залишитися на обід, і той уже сидів за столом.

За мовчазної згоди всі оминали згадки про трагедію. Розмову вели про війну й інші віддалені теми. Та коли, подавши сир і печиво, Доркас вийшла з кімнати, Пуаро раптом нахилився до місіс Кавендіш.

– Вибачте, мадам, що повертаю вас до неприємних спогадів, але в мене виникла маленька ідея. – «Маленькі ідеї» Пуаро вже ставали його улюбленою фразою. – І я хотів би запитати вас дещо.

– Мене? Звичайно.

– Ви надзвичайно добрі, мадам. Я хочу запитати вас: як гадаєте, суміжні двері між кімнатами місіс Інґлторп і мадемуазель Синтії були замкнені, як ви сказали?

– Звісно, вони були замкнені, – відповіла Мері Кавендіш досить здивовано. – Я так і сказала на попередньому слуханні.

– Замкнені на засув?

– Так. – Схоже, вона розгубилася.

– Тобто, – сказав Пуаро, – ви впевнені, що вони буди замкнені на засув, а не просто на ключ?

– А, тепер я зрозуміла, про що ви. Ні, я не знаю. Я сказала, що вони були замкнені в тому сенсі, що я не могла їх відчинити, але, здається, усі двері були замкнені на засув зсередини.

– Однак, на ваш погляд, двері могли були замкнені на ключ, так?

– О так.

– Та, увійшовши до кімнати місіс Інґлторп, самі ви не помітили, чи були двері замкнені на засув?

– Я… Я думаю, були.

– Проте самі ви не бачили?

– Ні. Я не звернула уваги.

– А я звернув, – раптом втрутився Лоуренс. – Я помітив, що вони були замкнені на засув .

– О, це вирішує проблему.

Здавалося, Пуаро засмутився.

Я не міг не порадіти тому, що хоча б раз одна з його «маленьких ідей» зійшла нанівець.

Після обіду Пуаро попрохав мене провести його додому. Я погодився досить стримано.

– Ви роздратовані, хіба не так? – турботливо запитав він мене, коли ми входили в парк.

– Ні, – холодно відказав я.

– Тоді чудово. Мені аж від серця відлягло.

Це було не зовсім те, на що я очікував. Сподівався, що він помітить мою стриману поведінку. Але все ж його проникливі слова задовольнили моє справедливе обурення. Я розтанув.

– Я передав Лоуренсу ваше повідомлення, – сказав я.

– І що він відповів? Був повністю спантеличений?

– Так. Упевнений, він не розумів, що ви мали на увазі.

Я гадав, що Пуаро буде розчарований, та, на мій подив, він відповів, що цього й очікував і дуже задоволений. Моя гордість завадила мені порозпитувати далі.

Пуаро перейшов на іншу тему.

– Мадемуазель Синтія сьогодні не обідала? Не знаєте чому?

– Вона в лікарні. Знову повернулася до роботи.

– О, працьовита дівчина. І гарненька. Схожа на картини, які я бачив в Італії. Хочу подивитися ту аптеку. Як думаєте, вона покаже її мені?

– Упевнений, вона буде в захваті. Це цікавенька місцина.

– Вона працює там щодня?

– Середами в неї вихідний, а суботами повертається додому на обід. Це її вихідні дні.

– Я запам’ятаю. Жінки тепер чудово з усім справляються, а мадемуазель Синтія – розумничка. Так, у неї є голова на плечах.

– Так, гадаю, вона склала досить важкий іспит.

– Безсумнівно. Зрештою, це надзвичайно відповідальна робота. Гадаю, там зберігаються дуже сильні отрути?

– Так, вона нам показувала. Їх тримають під замком у невеличкій шафці. Працівники мають бути дуже обережні. Виходячи з кімнати, завжди беруть ключ із собою.

– Справді. Це шафка біля вікна?

– Ні, з протилежного боку кімнати. Навіщо запитуєте?

Пуаро знизав плечима.

– Просто цікаво. І все. Зайдете?

Ми дісталися до будиночка.

– Ні. Гадаю, краще повертатися. Пройдуся довшою дорогою, через ліс.