Аґата Крісті - Таємнича пригода в Стайлзі

Ліси довкола Стайлзу дуже красиві. Після прогулянки відкритими доріжками парку було приємно ліниво блукати прохолодними просіками. Вітру майже не відчувалося, а тьохкання птахів було слабким і приглушеним. Я трохи прогулявся й нарешті опустився на траву під величезним старим буком. Думки переповнювали любов та доброзичливість до всього людства. Я навіть пробачив Пуаро його безглузду потаємність. Я перебував у мирі з усім світом. І позіхнув.

Згадав про злочин, але він здався мені нереальним та далеким.

Я знову позіхнув.

Можливо, подумав я, цього ніколи не було. Звичайно, це просто поганий сон. Насправді то Лоуренс убив Альфреда Інґлторпа молотком для крокету. Але з якого дива Джон підняв через це такий галас і кричить: «Кажу тобі, я не потерплю цього!»?

Я здригнувся й прокинувся.

Я відразу зрозумів, що опинився в дуже незручному становищі. Десь за дванадцять футів від мене навпроти одне одного стояли Джон і Мері Кавендіш і, очевидно, сварилися. Так само очевидним було, що вони не знають про мою присутність поблизу, тому що, перш ніж я заворушився чи встиг щось сказати, Джон повторив ті ж слова, якими розбудив мене:

– Кажу тобі, Мері, я не потерплю цього!

Голос Мері був холодний і спокійний:

– Хіба ти маєш право засуджувати мої дії?

– Про тебе все село пліткуватиме! Маму лише в суботу поховали, а ти вештаєшся з цим типом.

– О, – вона знизала плечима, – тебе хвилюють лише сільські плітки!

– Не тільки. Досить з мене того, що він постійно тут тиняється. До речі, він же польський єврей.

– Трохи єврейської крові не така й погана річ. Вона послаблює, – Мері подивилася на нього, – безпросвітну дурість типового англійця.

У її очах був вогонь, у голосі – лід. Я не здивувався, що кров прилила до Джонового обличчя.

– Мері!

– Так? – Її тон не змінився.

У його голосі вже не чулося благання.

– Я правильно зрозумів: ти продовжуватимеш бачитися з Бауерстайном попри моє відверте несхвалення?

– Це мені вирішувати.

– Ти відкрито перечиш мені?

– Ні, просто не визнаю твоє право оцінювати мої дії. Хіба в тебе немає друзів, яких я не схвалюю?

Джон сторопів. Рум’янець повільно відступав з його обличчя.

– Про що ти? – запитав він зміненим голосом.

– Бачиш! – сказала тихо Мері. – Ти таки розумієш, що не маєш права вказувати мені у виборі моїх друзів.

Джон благально глянув на неї, на обличчі – вираз страждання.

– Не маю права? Я не маю права, Мері? – спитав він схвильовано й потягнувся до неї. – Мері…

Мені здалося, що на мить вона завагалася. Її обличчя пом’якшало, але враз сердито відвернулася.

– Ні!

Вона вже пішла, коли Джон побіг за нею та схопив за руку.

– Мері, – тепер його голос був дуже тихий, – ти кохаєш того Бауерстайна?

Вона завагалася на мить, тоді на її обличчі з’явився дивний вираз, древній, як світ, та все ж було в ньому щось вічно юне. Так усміхався єгипетський сфінкс.

Вона спокійно вивільнила руку й пішла, кинувши через плече:

– Можливо.

Вона швидко минула невелику просіку, а Джон залишився стояти там, наче кам’яний бовдур.

Я зробив кілька кроків уперед, навмисно ступивши на сухі гілочки, щоб Джон помітив мене. Він обернувся. На щастя, товариш подумав, що я щойно підійшов сюди.

– Привіт, Гастінґсе. Провів свого друга? Чудернацький чоловічок! Він і справді такий хороший детектив, як думаєш?

– Колись його вважали одним із найкращих.

– Ну, тоді щось у тому є. Але світ – паскудна штука!

– Ти так думаєш? – запитав я.

– Боже мій, звісно! Глянь, який жах зараз відбувається. Нишпорки зі Скотленд-Ярду з’являються в будинку, як «джек-із-коробочки»! Ніколи не знаєш, де на них натрапиш наступної миті. Усі газети країни сповнені сенсаційних заголовків. Кляті журналюги! Тільки уяви собі, сьогодні вранці біля воріт зібрався цілий натовп глядачів! Ніби в нас тут кімната жахів, як у музеї мадам Тюссо, але безкоштовна. Стільки всього коїться, ти не думаєш?

– Не вішай носа, Джоне! – сказав я заспокійливо. – Це не триватиме вічно.

– Хіба? Це може тривати стільки часу, що ми ніколи більше не дивитимемося людям в очі.

– Ні-ні, ти просто надто цим переймаєшся.

– А як про це не думати, якщо постійно, куди б ти не пішов, тебе переслідують бридкі журналюги або тобі вслід витріщаються круглолиці ідіоти! Та є дещо гірше.

– Що?

Джон стишив голос:

– Гастінґсе, ти задумувався – для мене це мов страшний сон, – хто міг це зробити? Іноді мені здається, що то просто нещасний випадок. Тому що… хто міг би вчинити таке? Інґлторп тепер поза підозрою, а нікого більше немає, тобто нікого, крім… крім одного з нас.