Аґата Крісті - Кишеня, повна жита

– Цукор до кави – колотий чи пісок?

– Колотий. Але містер Фортеск’ю не кидав цукор у свою каву.

– Чи не мав він звички приймати якісь ліки вранці? Солі? Тоніки? Якийсь засіб для покращення травлення?

– Ні, нічого подібного він не приймав.

– Ви також снідали разом із ним?

– Ні. Я ніколи не їм разом із родиною.

– Хто був за сніданком?

– Місіс Фортеск’ю. Міс Фортеск’ю. Місіс Вал Фортеск’ю. Містера Персівала Фортеск’ю, звичайно ж, не було.

– А місіс і міс Фортеск’ю їли те саме за сніданком?

– Місіс Фортеск’ю лише випила каву, помаранчевий сік і з’їла грінку. Місіс Вал і міс Фортеск’ю завжди люблять добре попоїсти за сніданком. Крім яєчні та холодної шинки, вони, певно, з’їли кашу або пластівці. Місіс Вал пила чай, а не каву.

Інспектор Ніл замислився на якусь хвилину. Схоже, що принаймні коло можливостей звузилося. Лише троє людей снідали разом із небіжчиком – його дружина, дочка й невістка. Кожна з них могла скористатися зі сприятливої нагоди й укинути таксин у його філіжанку з кавою. Гіркота кави могла замаскувати гіркий смак таксину. Щоправда, небіжчик випив ранковий чай, а доктор Бернсдорф переконаний, що в чаї смак таксину був би дуже відчутний. Хоч рано-вранці той міг і не помітити, адже вранці чуття ще приспані… Він підняв голову й побачив, що Мері Дав дивиться на нього.

– Ваші запитання про тонік та ліки здаються мені досить дивними, інспекторе, – сказала вона. – Вони дозволяють припустити, що або ліки були неякісні, або щось було до них додане. Безперечно, жоден із цих процесів не можна описати як харчове отруєння.

Ніл подивився на неї пильним поглядом.

– Я не сказав, – і знаю, що не сказав, – ніби містер Фортеск’ю помер від харчового отруєння. Я сказав, він помер від отруєння – просто від отруєння.

Вона повторила тихим голосом:

– Від отруєння…

Вона не здавалася ані приголомшеною, ані наляканою, просто зацікавленою. Її поведінка була такою, як у людини, що набуває новий досвід.

Вона замислилася на хвилину або дві, а тоді зауважила:

– Мені ніколи раніше не доводилося мати справу з отруєнням.

– Нічого приємного в цьому нема, – сухо поінформував її Ніл.

– І справді… Думаю, що нема…

Вона трохи поміркувала, а тоді поглянула на нього з несподіваною усмішкою.

– Я цього не робила, – сказала вона. – Але, гадаю, кожен вам скаже те саме.

– А ви маєте якесь уявлення про те, хто це зробив, міс Дав?

Вона стенула плечима.

– Правду кажучи, він був огидним чоловіком. Це міг зробити хто завгодно.

– Але людей не отруюють за те, що вони «огидні», міс Дав. У такому випадку має бути справді дуже серйозний мотив.

– Так, звичайно.

Вона замислилася.

– Ви не хочете розповісти мені що-небудь про родину, якій ви служите?

Вона підвела погляд і подивилася на нього.

Він навіть трохи здригнувся – таким несподіваним був для нього її холодний і насмішкуватий погляд.

– Сподіваюся, це не офіційний допит? Думаю, що ні, бо інакше ваш сержант був би тут, а він зараз мордує домашню прислугу. Те, що я вам зараз скажу, не стану повторювати в суді, але я не проти розповісти вам про дещо – неофіційно. Так би мовити – без протоколу.

– У такому разі розповідайте, міс Дав. Ми з вами зустрілися віч-на-віч, без свідків, як ви вже, бачу, помітили.

Вона відхилилася назад, похитуючи своєю стрункою ногою і звузивши очі.

– Дозвольте мені відразу сказати, що я не почуваю особливої відданості своїм працедавцям. Я працюю на них, бо вони мені добре платять, і я наполягаю, щоб мені платили добре.

– Я трохи здивований, що ви знайшли собі таку роботу. Мене вразило, що ви з вашим розумом та освітою…

– А ви хотіли б, щоб я – зі своїм розумом та освітою – сиділа сиднем у якійсь конторі? Або переписувала папери в одному з міністерств? Мій любий інспекторе Ніл, тут я знайшла собі роботу, яка мене цілком улаштовує. Люди готові платити що завгодно – що завгодно – тому, хто може звільнити їх від домашнього клопоту. Знаходити й наймати домашню прислугу – неймовірно нудна справа. Треба листуватися з агенціями, публікувати оголошення, розмовляти з людьми, домовлятися про зустрічі і дбати про те, щоб уся домашня робота робилася швидко й гладко, що, безперечно, вимагає тих здібностей, якими більшість цих людей не володіють.

– А якщо ваш персонал, після того як вам пощастило зібрати його, раптом надумає вас покинути? Я чув про такі випадки.

Мері усміхнулася.

– Якщо виникне необхідність, я сама зможу застеляти ліжка, пилососити в кімнатах, готувати їжу й подавати її на стіл, і різниці в обслуговуванні ніхто не помітить. Звичайно, я намагаюся не рекламувати свої таланти. Це могло б створити для мене проблеми. Та я завжди переконана в тому, що можу затулити будь-яку невеличку прогалину. Але такі прогалини виникають нечасто. Я працюю лише на дуже багатих людей, що готові заплатити будь-яку ціну, аби їм жилося комфортно. Тому і я спроможна платити добре, і знайти кваліфікованих людей мені неважко.