Аґата Крісті - Убивства за абеткою

Він загрозливо підвівся зі свого місця. Його дружина невиразно сказала:

– Берте, Берте… Не кажи такого. Берте, вони подумають…

– Заспокойтеся, пане, – сказав Пуаро. – Я вимагаю лише розповісти про ваш візит. Та ваша відмова здається мені, як би це сказати, трохи дивною…

– Хто сказав, що я від чогось відмовлявся? – Містер Ріддел опустився назад у своє крісло. – Я не проти.

– То була шоста година, коли ви зайшли до крамниці?

– Саме так, хвилина чи дві по шостій, якщо бути точним. Хотів пачку «Ґолд флейк». Я штовхнув двері…

– Отже, вони були прикриті?

– Так. Я ще подумав, що, можливо, крамниця вже зачинена. Але ні. Я ввійшов, нікого не було. Я постукав по прилавку і трохи почекав. Ніхто не прийшов, то я й вийшов. Оце й усе, так що намотайте собі на вуса.

– Ви бачили тіло, яке лежало за прилавком?

– Ні, ви б теж не побачили, якби не шукали.

– Десь поблизу лежав залізничний довідник?

– Так, був, перевернутий. Мені в голову стукнуло, що стара, певно, мала терміново поїхати й забула замкнути магазин.

– Можливо, ви підняли довідник чи посунули його по прилавку?

– Я не торкався тої клятої речі. Зробив лише те, що сказав.

– І ви не бачили нікого, хто б виходив із крамниці перед тим, як ви туди ввійшли?

– Нічого не бачив. І нема чого до мене чіплятись… Пуаро кивнув.

– До вас ніхто не чіпляється, принаймні поки що. Гарного вечора, мсьє.

Він залишив чоловіка з роззявленим ротом, а я пішов слідом за ним.

На вулиці Пуаро звірився з годинником.

– Якщо поспішити, мій друже, то, може, встигнемо на потяг о 19 : 02. Ходімо швидше.

– І що? – нетерпляче запитав я.

Ми сиділи у вагоні першого класу, який був весь у нашому розпорядженні. Потяг-експрес щойно від’їхав з Андовера.

– Цей злочин, – сказав Пуаро, – скоїв чоловік середнього зросту, з рудим волоссям, зизуватий на ліве око. Він злегка накульгує на праву ногу й має родимку просто під лопаткою.

– Пуаро? – закричав я.

Якусь мить я був геть спантеличений. Потім іскорка в очах мого друга повернула мене до реальності.

– Пуаро! – знову сказав я, цього разу з докором.

– Mon ami, а чого ви очікували? Ви дивитеся на мене з собачою відданістю й вимагаєте офіційної заяви в стилі Шерлока Голмса! Тепер правда: я не знаю ні прикмет убивці, ні де він живе, ні як його спіймати.

– Якби тільки він залишив якусь підказку, – пробурмотів я.

– Так, підказка, саме підказка завжди вас приваблює. Шкода, що він не запалив цигарку й не залишив попелу, а потім не ступив у нього черевиком із шипами незвичної форми. Ні, він не такий люб’язний. Але принаймні, мій друже, у вас є залізничний довідник. «АВС», оце для вас – підказка!

– Думаєте, він залишив його помилково?

– Звісно ні. Він залишив його навмисне. На це вказують відбитки пальців.

– Але ж їх на довіднику не було.

– Ось це я й маю на увазі. Яким був учорашній вечір? Теплим червневим. Хто тиняється в такий вечір у рукавицях? Такий чоловік напевно привернув би увагу. Отож, позаяк відбитків на довіднику немає, їх напевно ретельно витерли. Невинний залишив би відбитки, винний – ні. Отже, наш убивця поклав там довідник навмисне – але попри все, це теж підказка. Той довідник хтось купив, хтось його приніс – це зачіпка.

– Гадаєте, таким чином ми можемо щось дізнатись?

– Скажу відверто, Гастінґсе, я не надто надіюсь. Цей чоловік, цей невідомий «Х», очевидно пишається своїми здібностями. Він не з тих, хто прокладає шлях, яким можна слідувати напростець.

– То насправді з «АВС» жодної користі.

– Не в тому сенсі, який ви маєте на увазі.

– А в іншому сенсі?

Пуаро відповів не відразу. Він повільно сказав:

– Відповідь: так, із цього є користь. Ми стикнулися з незнайомим персонажем. Він ховається в темряві й прагне там і залишатись. Але в самій природі речей він не в змозі не проливати на себе світло. В якомусь сенсі нам нічого про нього не відомо, з іншого боку, ми вже знаємо чимало. Я бачу, як його постать помалу набирає форм: чоловік, який чітко й добре друкує, який купує папір високої якості, якому дуже потрібно самовиразитись. Я бачу його дитиною, яку, можливо, ігнорували чи уникали, бачу, як він зростав із внутрішнім відчуттям меншовартості, в боротьбі з несправедливістю… Бачу, як те внутрішнє прагнення відстояти себе, сфокусувати увагу на собі стає сильнішим, бачу події, обставини, які руйнують це прагнення, нагромаджуючи, можливо, ще більше приниження. І в його душі сірник уже піднесено до порохової доріжки.