Аґата Крісті - Свідок обвинувачення та інші історії

– Ви не розумієте, – сказала Магдалена. – Я боюся не за себе.

– За кого ж тоді?

Але Магдалена знову безпорадно похитала головою:

– Я не знаю.

Вона продовжила:

– Я написала «S.O.S.» імпульсивно. У мене виникла думка, – безсумнівно, безглуздя, – що мені не дозволять поговорити з вами (я про інших членів сім’ї). І сама не знаю, про що я хотіла вас попросити.

– Не турбуйтеся, – сказав Мортімер, – я це зроблю.

– Що ви можете зробити?

Мортімер злегка усміхнувся.

– Я можу думати.

Вона недовірливо глянула на нього.

– Так, – продовжив Мортімер, – так можна досягти набагато більшого, ніж ви вважаєте. Скажіть, можливо, якесь випадкове слово чи фраза привернули вашу увагу перед чаюванням?

Магдалена насупилася.

– Не думаю, – сказала вона. – Хоча, я чула, як батько сказав мамі, що Шарлотта – її жива копія, і якось дивно засміявся. Але, зрештою, тут нічого особливого.

– Нічого, – повільно вимовив Мортімер. – Хіба що Шарлотта не схожа на вашу маму.

На мить він занурився у свої думки, а потім підняв голову і побачив, що Магдалена розгублено дивиться на нього.

– Ідіть додому, моя дитино, – сказав він, – і не турбуйтеся. Залиште все на мене.

Вона слухняно попрямувала стежкою до будинку. Мортімер відійшов трохи далі, а тоді розлігся на зеленій траві. Він заплющив очі, абстрагувався від свідомих думок і зусиль і дозволив потоку образів безладно спливати в пам’яті.

Джонні! Він постійно повертався до Джонні. Джонні, абсолютно невинний, повністю вільний від усієї цієї мережі підозр та інтриг, усе-таки був віссю, навколо якої все оберталося. Клівленд згадав, як дзеленькнула по блюдцю чашка місіс Дінсмід сьогодні зранку. Що спричинило її занепокоєння? Його випадкова згадка про захоплення хлопця хімічними речовинами? Тоді він не звернув уваги на містера Дінсміда, але тепер чітко його пригадав, як той сидів із чашкою чаю, що застигла в руці на півдорозі до рота.

Це повернуло його думки до Шарлотти, яку він побачив у той момент, коли відчинилися двері минулого вечора. Сидячи за столом, вона пильно дивилася на нього поверх своєї чашки. І одразу ж згадалася ще одна картинка. Містер Дінсмід одну за одною бере чашки й виливає їхній вміст зі словами: «Цей чай уже холодний».

Він згадав, що над чашками здіймалася пара. Безсумнівно, чай узагалі не був холодним.

Щось стрепенулося в мозку Мортімера. Не так давно, може, місяць тому, він прочитав одну історію. Щось про сім’ю, отруєну через недбалість хлопчика. Пакетик миш’яку просипався в коморі на хліб, що лежав на нижній полиці. Можливо, містер Дінсмід також це читав.

Усе стало прояснюватися…

Через півгодини Мортімер Клівленд зірвався на ноги.

І знову настав вечір. Сьогодні на вечерю були яйця-пашот і консервована свинина. Незабаром із кухні вийшла місіс Дінсмід, несучи великий чайник. Сім’я зайняла свої місця за столом.

– Погода сьогодні зовсім не така, як вчора, – сказала місіс Дінсмід, позираючи в бік вікна.

– Так, – сказав містер Дінсмід, – сьогодні так тихо, що чутно, як муха летить. Що ж, мамо, розливай чай.

Місіс Дінсмід наповнила чашки й роздала по колу. Поставивши чайник на стіл, вона несподівано скрикнула та схопилася рукою за серце. Розвернувшись у кріслі, містер Дінсмід простежив її наляканий погляд. На порозі стояв Мортімер Клівленд.

Він увійшов і люб’язно, немов вибачаючись, заговорив.

– Боюся, я вас налякав, – сказав він. – Але мусив вернутися, щоб дещо взяти.

– Повернулися, щоб дещо взяти? – перепитав містер Дінсмід. Його обличчя почервоніло, вени напружилися. – Цікаво знати, що саме?

– Трішки чаю, – відповів Мортімер.

Швидким рухом він витягнув щось із кишені й, узявши зі столу одну з чашок, відлив трішки в маленьку пробірку, яку тримав у лівій руці.

– Що… що ви робите? – задихався містер Дінсмід. Він смертельно зблід, багрянець зник, як за помахом чарівної палички.

Перелякана місіс Дінсмід пронизливо скрикнула.

– Гадаю, ви читаєте газети, містере Дінсмід? Упевнений, що так. Іноді можна прочитати про випадки отруєння всієї сім’ї: дехто виживає, дехто – ні. У цьому випадку один із вас би не вижив. Перше пояснення – консерви, які ви всі їли. Та припустімо, що лікар виявиться надто підозріливим і не повірить у версію з консервами. У вашій коморі – пакет миш’яку. На нижній поличці – пакет чаю. У верхній поличці дуже зручна щілина. Природно припустити, що миш’як таким чином випадково потрапив у чай. Джонні звинуватили б у необережності – і все.