Аґата Крісті - Свідок обвинувачення та інші історії

Ураз Мортімера осяяло.

– Одна з них не ваша дочка?

Містер Дінсмід глянув на нього, якусь мить вагався, а потім зважився.

– Ви дуже розумні, сер, – сказав він. – Ні, одна з них прийомна. Ми взяли її ще малям і виховали як власну. Вона не має ані найменшого уявлення про це, але невдовзі повинна дізнатися.

Він зітхнув.

– Мова про спадок? – спокійно припустив Мортімер.

Співрозмовник глянув на нього з підозрою. Але, схоже, потім вирішив, що найкраще бути щирим, і раптом став майже демонстративно відвертим.

– Дивно, що ви сказали саме це, сер.

– Напевне, телепатія? – сказав Мортімер і всміхнувся.

– Схоже на те, сер. Ми взяли дівчинку на прохання її матері, за невелику винагороду, бо в той час я тільки починав свій бізнес. А кілька місяців тому я помітив оголошення в газеті, і мені здалося, що дитина, про яку там ішлося, – це точно наша Магдалена. Я поїхав, зустрівся з адвокатами, ми з ними поговорили про різне. Природно, що мені не одразу повірили, але все з’ясувалося. Наступного тижня я сам відвезу дівчинку в Лондон, та поки що вона нічого не знає. Схоже, її батько був багатим євреєм. Про існування дитини він дізнався за кілька місяців до смерті. Він найняв агентів, щоб її розшукати, і заповів дочці всі свої гроші.

Мортімер пильно слухав. У нього не було підстав сумніватися в правдивості історії містера Дінсміда. Це пояснювало смаглявість Магдалени і, можливо, її відстороненість. Проте хоча ця історія могла бути правдивою, вона приховувала якусь таємницю.

Але Мортімер не хотів викликати підозри господаря. Натомість він мав зробити все можливе, щоб послабити їх.

– Дуже цікава історія, містере Дінсмід, – сказав гість. – Можна привітати міс Магдалену. Багата спадкоємиця й справжня красуня. У неї велике майбутнє.

– Так і є, – радо погодився батько. – А ще, містере Клівленд, вона на диво хороша дівчина.

У його словах відчувалося справжнє тепло.

– Що ж, – сказав Мортімер, – гадаю, мені час рушати. Ще раз дякую вам, містере Дінсмід, за таку своєчасну гостинність.

У компанії господаря він увійшов до будинку, щоб попрощатися з місіс Дінсмід. Вона стояла біля вікна, спиною до них, і не чула їхніх кроків. Коли чоловік весело гукнув: «Містер Клівленд прийшов попрощатися!», вона здригнулася і, обертаючись, упустила щось із рук. Мортімер підняв і подав їй це. То був мініатюрний портрет Шарлотти, написаний у стилі, популярному років зо двадцять п’ять тому. Мортімер повторив місіс Дінсмід ті ж слова вдячності, які раніше сказав її чоловіку. Він знову відмітив перелякане обличчя жінки й те, як вона крадькома поглядала на нього.

Дівчат ніде не було видно, але Мортімер не збирався виявляти бажання побачити їх. Був у нього один здогад, який невдовзі підтвердився.

Він десь на півмилі відійшов від будинку, прямуючи до місця, де залишив машину напередодні, коли кущі на узбіччі розсунулися, і перед ним на дорозі з’явилася Магдалена.

– Я мусила побачитися з вами, – сказала вона.

– Я чекав на вас, – відповів Мортімер. – То ви вчора написали на столику в моїй кімнаті «S.O.S.», еге ж?

Магдалена кивнула.

– Навіщо? – м’яко запитав Мортімер.

Дівчина відвернулась і почала обривати з куща листочки.

– Не знаю, – сказала вона. – Чесно, не знаю.

– Розкажіть мені, – попросив Мортімер.

Магдалена глибоко вдихнула.

– Я практична людина. Не з тих, хто фантазує чи вигадує всілякі речі. Я знаю, що ви вірите в привидів і духів. Я не вірю, але якщо кажу, що в цьому будинку щось дуже погане, – вона вказала в бік пагорба, – то маю на увазі відчутне зло, а не просто відголосок минулого. Це почалося після нашого приїзду. І щодня все тільки гіршає. Тато змінився, і мама, і Шарлотта.

Мортімер перебив її.

– А Джонні змінився? – запитав він.

Магдалена подивилася на нього, у її очах блиснуло розуміння.

– Ні, – сказала вона, – тепер, коли я думаю про це, то бачу, що Джонні не змінився. Він єдиний, кого… кого це не торкнулося. І вчора за чаєм він поводився звично.

– А ви? – запитав Мортімер.

– Я боялася, жахливо боялася, немов дитина. Батько поводився… дивно, інакше не скажеш, таки дивно. Він говорив про чудеса, і тоді я молилася, справді молилася про диво… і ви постукали у двері.

Дівчина раптово замовкла, пильно дивлячись на нього.

– Напевно, я здаюся вам божевільною, – сказала вона з викликом.

– Ні, – сказав Мортімер, – навпаки, ви здаєтеся мені цілком нормальною. Усі нормальні люди передчувають небезпеку, якщо вона поруч.