Аґата Крісті - Свідок обвинувачення та інші історії

Вона вражено витріщилася на нього.

– Ви розумієте, що це означає? Хтось приходив у будинок того вечора, хтось, кому ваша господиня дала шість пенсів. Гадаю, вона дала йому їх в обмін на це…

Швидким рухом він витягнув руку, тримаючи поганенький вірш про безробітних.

Одного погляду на її обличчя було достатньо.

– Гру закінчено, Марто, бачите, я знаю. Краще розкажіть мені все.

Вона впала на крісло, обличчям котилися сльози.

– Це правда, правда. Дзвінок ледь теленькнув. Я завагалася, але вирішила краще піти й глянути. Я підійшла до дверей саме тоді, як він ударив її. На столику перед міс Кребтрі лежала стопка п’ятифунтових банкнот – то через них він те вчинив, а ще подумав, що господиня сама в будинку, бо вона впустила його. Я не могла кричати. Мене мов паралізувало, а тоді він повернувся, і я побачила, що то мій хлопчик…

Він завжди був лихим. Я віддавала йому всі свої гроші. Він уже двічі відсидів. Мабуть, ішов до мене, а тоді міс Кребтрі, побачивши, що я не відчиняю, пішла до дверей сама. Його захопили зненацька, то він витягнув одну з тих листівок безробітних, а господиня, надто милосердна, впустила його й витягла шестипенсову монету. І весь той час на столі лежала стопка п’ятифунтових банкнот, я бачила їх, коли приносила міс Кребтрі решту. Нечистий оволодів моїм Беном, він підійшов ззаду й убив її.

– А тоді? – запитав сер Едвард.

– Сер, що я могла вдіяти. Моя кров і плоть. Його батько був негідником, і Бен пішов його слідами… Але він – мій син. Я випхала його, повернулася на кухню, накрила на вечерю у звичну годину. Гадаєте, то було надто підступно з мого боку, сер? Я намагалася не брехати вам, коли ви розпитували мене.

Сер Едвард підвівся.

– Моя бідолашко, – сказав він із почуттям у голосі. – Мені так шкода вас. Та все ж закон мусить зробити свою справу.

– Він утік з країни, сер. Я не знаю, де він.

– Тоді є шанс, що шибениці він уникне, та я б не надто на це сподівався. Покличте мені міс Магдален.

– О, сер Едвард. Як чудово… які ви чудові, – сказала Магдален, коли він закінчив свою коротку розповідь. – Ви нас усіх урятували. Як мені віддячити вам?

Паллісер усміхнувся їй і легко постукав по руці. Він таки був великим чоловіком. Юна Магдален мала дуже чарівний вигляд на «Сілурику». У розквіті своїх сімнадцяти – просто диво. Звісно, усе це вона вже втратила.

– Наступного разу, коли вам буде потрібен друг… – почав він.

– Я одразу ж прийду до вас.

– Ні, ні, – викрикнув стривожено сер Едвард. – Саме цього не потрібно робити. Зверніться до когось молодшого.

Уміло викрутившись від вдячних господарів, він зупинив таксі, сів у нього й полегшено видихнув.

Навіть чарівна свіжість сімнадцяти років здалася йому сумнівною.

Вона не могла дорівнятися до багатої бібліотеки з криміналістики.

Таксі повернуло на вулицю Королеви Анни.

Його тупик.

– Ага! – вдячно сказав містер Дінсмід.

Він відступив назад і схвально оглянув круглий стіл. Відблиски вогню з каміна вигравали на простій білій скатертині, виделках, ножах й іншому столовому приладді.

– Усе… усе готово? – вагаючись, запитала місіс Дінсмід. То була трохи змарніла жінка з безбарвним обличчям, рідким волоссям, зализаним над чолом, яка немов постійно чогось боялася.

– Усе готово, – відповів її чоловік з якоюсь озлобленою веселістю.

Він був кремезним чолов’ягою із сутулими плечима й широким червоним обличчям, мав маленькі поросячі очі, що блискали з-під густих брів, і масивне виголене підборіддя.

– Лимонад? – майже пошепки запропонувала місіс Дінсмід.

Чоловік похитав головою.

– Чай. У будь-якому разі це набагато краще. Глянь на погоду: злива, вітер. Чашка гарячого чаю – ось що потрібно на вечерю в такий вечір.

Він жартівливо підморгнув дружині й знову почав уважно оглядати стіл.

– Велика яєчня, холодна солонина та хліб з сиром. Ось моє замовлення на вечерю. Тож іди й готуй, мамко. Шарлотта на кухні, чекає, щоб допомогти тобі.

Місіс Дінсмід устала, акуратно змотала клубок свого в’язання.

– Із неї стала така гарна дівчина… – пробурмотіла вона. – Я б сказала, надто красива.

– Ага, – сказав містер Дінсмід. – Викапана мама! Та йди вже, не гай часу.

Якусь мить він блукав кімнатою, мугикаючи щось собі під ніс. Раптом підійшов до вікна й виглянув.

– Ну й негода, – пробурмотів чоловік. – Не схоже, що сьогодні матимемо відвідувачів.

І теж вийшов із кімнати.

Приблизно за десять хвилин місіс Дінсмід внесла в кімнату тарелю з яєчнею. Дві дочки слідували за нею, несучи решту страв. Містер Дінсмід і син Джонні йшли в кінці процесії. Батько сів на чільному місці.