Аґата Крісті - Оголошено вбивство

– Можна було б назвати й так… Але насправді я дав йому назву «Слони теж забувають». А що найдивовижніше, п’єсу прийняли, і незабаром її поставлять на сцені!

– Слони теж забувають, – прошепотіла Банч. – А я думала, що ні.

Превелебний Джуліан Гармон винувато стрепенувся.

– Господи! Мені було так цікаво. Моя проповідь!

– Ти знову надто захопився клятими детективами, – сказала Банч. – Але цього разу взятими з реального життя.

– А ви прочитайте проповідь на тему «Не вбий!», – запропонував Патрік.

– Ні, – спокійно відповів Джуліан Гармон. – Такий текст мене не влаштовує.

– Ти маєш цілковиту рацію, Джуліане, – сказала Банч. – Я маю набагато кращий текст. – І вона продекламувала дзвінким і чистим голосом: «Бо Весна близько, й голос Черепахи дзвенить у повітрі». – Я декламую неточно, але ти знаєш, що я маю на увазі. Але чому тут говориться про черепаху, я неспроможна зрозуміти. Я не думаю, що черепаха спроможна співати дзвінким голосом.

– Слово «черепаха» – пояснив їй превелебний Джуліан Гармон, – тут не дуже вдало перекладене гебрейське слово в оригіналі означає не черепаху, а горлицю…

Банч урвала його, обнявши і сказавши:

– Я знаю одне – ти думаєш, що Ахашверош, про якого згадується в Біблії, це Артаксеркс Другий, але, між нами кажучи, це Артаксеркс Третій.

І знову Джуліан Гармон не зміг зрозуміти, чому ця історія здається його дружині такою кумедною.

– Тіглат-Паласар хоче піти й допомогти тобі, – сказала Банч. – Це дуже мудрий і гордий кіт. Він показав нам, як утворилося коротке замикання.

– Треба передплатити кілька газет, – сказав Едмунд Філіпі того дня, коли вони повернулися в Чипінґ-Клеґорн після подорожі свого медового місяця. – Ходімо до Тотмена.

Містер Тотмен, засапаний, незграбний чоловік, прийняв їх дуже люб’язно.

– Радий, що ви повернулися, сер. Вітаю і вас, мадам.

– Ми хочемо передплатити кілька газет.

– Будь ласка, сер. А ваша мати, сподіваюся, почуває себе цілком гаразд? Як їй живеться на новому місці, у Борнмуті?

– Їй там подобається, – сказав Едмунд, який не мав найменшого уявлення, чи це так, чи ні, але, як і більшість синів, волів вірити, що з їхніми улюбленими, але часто просто нестерпними предками все гаразд.

– І не дивно, сер. Там дуже приємне місце. Торік я їздив туди у відпустку. Місіс Тотмен там дуже сподобалося.

– Приємно це чути. Так от, ми хочемо передплатити…

– І я чув, вашу п’єсу поставлено в Лондоні, сер. Кажуть, вона вельми кумедна.

– Так, глядачам вона до вподоби.

– Ви дали їй назву «Слони теж забувають», так мені сказали. Ви мені пробачте, сер, але мені завжди чомусь здавалося, що слони нічого не забувають.

– Так… так… Ви маєте слушність. Я вже й сам думаю, що помилився з назвою. Не тільки ви, а й багато інших людей робили мені це зауваження.

– Це факт із природничої історії, я так завжди думав.

– Атож, атож. Як той, що щипавки дуже люблять своїх дітей.

– Невже й справді вони дуже люблять своїх дітей, сер? А я про це й не знав.

– Так от, ми хотіли б передплатити…

– Я думаю, «Таймс», сер, чи не так? – запитав містер Тотмен, чекаючи з піднятим олівцем.

– «Дейлі Воркер», – твердо відповів Едмунд.

– І «Дейлі Телеґраф», – підхопила Філіпа.

– І «Нью-стейтсмен», – сказав Едмунд.

– «Радіо таймс», – докинула Філіпа.

– «Спектайтор», – пригадав Едмунд.

– І «Питання садівництва», – спохопилася Філіпа.

Обоє замовкли, щоб перевести дух.

– Дякую, сер, – сказав Тотмен. – І «Газету», звичайно ж?

– Ні, – сказав Едмунд.

– Ні, – підтримала його Філіпа.

– Пробачте, ви хочете передплатити «Газету»?

– Ні.

– Ні.

– Невже я правильно вас зрозумів? – Тотмен хотів прояснити все до кінця. – Ви справді не хочете передплачувати «Газету»?

– Ні, не хочемо.

– Звичайно ж, не хочемо.

– Ви не хочете передплачувати «Норт-Бенгем Ньюс енд Чипінґ-Клеґорн Ґазет»?

– Ні.

– Ви не хочете, щоб я надсилав вам її щотижня?

– Ні, – твердо сказав Едмунд і визнав за потрібне перепитати: – Тепер вам усе ясно?

– О, так, сер, тепер ясно.

Едмунд і Філіпа вийшли, і Тотмен важкою ходою повернувся до вітальні, яка була в задній частині будинку.

– У тебе є олівець, мамо? – запитав він. – У мене закінчилося чорнило в ручці.

– Я сама запишу, – відповіла йому місіс Тотмен, схопивши книгу замовлень. – Чого вони хочуть?

– «Дейлі Воркер», «Дейлі Телеґраф», «Нью-стейтсмен», «Радіо таймс», «Спектайтор» і, дай-но я гляну, «Питання садівництва».