Аґата Крісті - Оголошено вбивство

А тоді Джулія розповідає їй, хто вона така. Вона ненароком розриває намисто, і її опановує жах, що шрам у неї на шиї можуть помітити. Згодом телефонує інспектор і повідомляє, що приведе сюди кількох людей. Немає коли ані подумати, ані відпочити. Вона вже по шию загрузла в убивствах, сьогодні вона вже навіть не змогла б послатися на вбивство з милосердя або на необхідність усунути небажаного молодика. Сьогодні вона просто брутально вбила людину. Чи в безпеці тепер вона? Так, поки що. Але тут приходить Міці – ще одна небезпека. Убий Міці, заткни їй рота! Вона сама не своя від страху. Вона вже не людина, а небезпечний звір.

– Але нащо ви заховалися в шафу для віників, тітко Джейн? – запитала Банч. – Чому не могли довірити цю справу сержантові Флетчеру?

– Було безпечніше, якби ми були там удвох, моя люба. А крім того, я знала, що зможу зобразити голос Дори Баннер. Навіть якби ніщо інше не вплинуло б на Шарлоту Блеклок, то це її зламало б.

– І воно справді її зламало!

– Атож… Вона вмить розкисла.

Запала коротка мовчанка, коли всі поринули в зовсім недавні спогади, а тоді Джулія заговорила умисне безтурботним голосом, щоб ослабити напругу:

– Ця історія дивовижно змінила Міці. Вона сказала мені вчора, що влаштувалася на якусь службу неподалік від Саутгемптона. І вона сказала (Джулія досить точно відтворила ламану мову та акцент Міці): «Я йти туди й вони казати, що мені треба зареєструватися в поліції – ти, мовляв, чужинка, а я казати їм: “Так, я реєструватися в поліції. Поліція, він мене добре знає. Я допомагати поліція! Якби не я, поліція ніколи не зловити б дуже небезпечний злочинець. Я ризикувати життям, бо я дуже хоробрий – я хоробрий, як лев, і я не боюся ризик”. “Міці, – казати вони мені, – ти героїня, ти мужній жінка”. – “Пусте, – відповідати я їм…”»

Джулія зупинилася.

– І ще багато в такому ж дусі, – сказала вона.

– Схоже на те, – сказав Едмунд, – що незабаром Міці допоможе поліції не в одній, а в цілій сотні справ!

– І до мене вона стала ставитися набагато лагідніше, – сказала Філіпа. – Вона презентувала мені рецепт своєї «Солодкої смерті», сказала, що це весільний подарунок від неї. Але заборонила мені відкривати таємницю свого рецепту Джулії, бо Джулія зіпсувала її сковорідку для омлетів.

– Місіс Лукас тепер плекає ніжні почуття до Філіпи, позаяк по смерті Белі Ґедлер Філіпа й Джулія успадкували мільйони Ґедлера. Вона подарувала нам срібні щипці для спаржі – як шлюбний презент. Але я матиму величезну приємність не запросити її на наше весілля.

– І потім вони жили довго й щасливо, – прокоментував Патрік. – Це я про Едмунда й Філіпу. А як щодо Патріка й Джулії? – поцікавився він.

– Зі мною цей фокус із довгим і щасливим життям у тебе не пройде. Ті закиди, які інспектор Кредок зімпровізував для Едмунда, набагато більше годяться для тебе. Це ти молодик, якому хотілося б мати багату дружину. І не сподівайся!

– Ось перед вами людська вдячність, – сказав Патрік. – І це після того, що я зробив для цієї дівчини!

– Мало не запроторив мене до в’язниці за звинуваченням у вбивстві – ось до чого мене мало не довела твоя забудькуватість, – сказала Джулія. – Я ніколи не забуду той вечір, коли надійшов лист від твоєї сестри. Я справді думала, що мені капець. Не бачила виходу. А тепер, певно, я подамся на сцену, – замислено докинула вона.

– Як? І ти теж? – простогнав Патрік.

– Так. Я, певно, поїду до Перта. Подивлюся, чи не вдасться мені прилаштуватися на місце твоєї Джулії. Потім, коли я навчуся цього ремесла, я стану театральним продюсером і, може, навіть ставитиму п’єси Едмунда.

– А я думав, ви пишете новели, – сказав Джуліан Гармон.

– Я справді писав новели, – підтвердив Едмунд. – І вони непогано в мене виходили. Я списував цілі сторінки про неголеного чоловіка, як він підводиться вранці з ліжка і як негарно він пахне, і про бридку стару жінку, хвору на водянку, і про юну повію, у якої капала слина з рота, – й усі вони нескінченно обговорювали, у якому стані перебуває світ, і намагалися зрозуміти, навіщо вони в ньому живуть. І я теж почав замислюватися над цим… А тоді раптом мені спала одна кумедна несподівана думка, і я її записав на папір, і несподівано для самого себе створив надзвичайно цікаву сцену… Досить очевидна нісенітниця. Але вона мене зацікавила. І перш ніж я встиг збагнути, що я роблю, я написав прекумедний фарс на три дії.

– А як ти його назвав? – запитав Патрік. – «Що побачив дворецький?»