Аґата Крісті - Оголошено вбивство

– Та певно, що так. Ви думаєте, він бачив, у кого стріляє? Тобто я хочу запитати, чи міс Блеклок перебувала у світляному колі від ліхтаря?

– Не можу сказати. Я не дивилася на неї. Дивилася на того, хто стріляв.

– Я веду до того, чи думаєте ви, що той чоловік умисне стріляв у неї – в неї, а не в когось іншого?

Джулію, схоже, здивувало таке припущення.

– Ви хочете сказати, він цілився саме в тітку Леті? О ні, я так не думаю… Зрештою, якби він хотів пристрелити тітку Леті, то він міг би обрати для цього набагато кращу нагоду. Навіщо йому було збирати всіх тих друзів і сусідів, щоб тільки ускладнити собі справу. Він міг би вистрелити в неї, ховаючись за парканом, як це роблять у добрій старій Ірландії, у будь-який день тижня й відразу покінчити з цією справою.

Ці слова, подумав Кредок, були переконливою відповіддю на припущення Дори Баннер про те, що зловмисник напав саме на Летицію Блеклок.

Він сказав, зітхнувши:

– Дякую вам, міс Сімонс. А зараз я піду й спробую поговорити з Міці.

– Стережіться її пазурів, – застерегла його Джулія. – Вона татарка!

Кредок у супроводі Флетчера знайшов Міці на кухні. Вона розкачувала тісто й подивилася на нього з підозрою, коли він увійшов.

Її чорне волосся нависало над очима; вигляд у неї був похмурий, а яскраво-червоний джемпер та світло-зелена спідниця, які були на ній, не відповідали нездоровому кольору її обличчя.

– Чого ви приходити на мою кухню, містер? Ви ж із поліції, чи не так? Мене завжди, завжди переслідують – порятунку нема! Мені треба було б уже звикнути. Кажуть, ніби в Англії у вас усе по-іншому, але це не так! Ви прийшов мене мучити, примусити, щоб я говорити, але я нічого вам не скажу. Можете відривати мені нігті, припалювати шкіру сірниками – та ви й на гірше здатні. Але я нічого не казати, ви мене чуєте? Я нічого вам не казати – не казати нічого. Можете послати мене назад, до мого концентраційного табору – мені байдуже.

Кредок подивився на неї замисленим поглядом, обираючи найкращу стратегію для атаки. Нарешті зітхнув і сказав:

– Ну гаразд, тоді вдягайте капелюшок і пальто.

– Навіщо? – запитала збита з пантелику Міці.

– Надівайте свій капелюшок, вдягайте пальто й ходіть зі мною. У мене тут немає апарата, яким я зриваю нігті, та й інші знаряддя тортур я залишив у себе на дільниці. Туди ми вас і поведемо. Ти наготував наручники, Флетчере?

– Сер! – сказав сержант Флетчер голосом, у якому звучало глибоке схвалення.

– Але я не хочу туди йти! – заверещала Міці, відступаючи від нього.

– У такому разі відповідайте на коректні запитання коректно. Можете покликати свого адвоката, якщо хочете.

– Адвоката? Я не любити адвокатів. Я не хотіти адвоката.

Вона відклала качалку, витерла руки шматиною полотна й сіла на стілець.

– Що ви хотіти знати? – запитала вона похмуро.

– Щоб ви мені розповіли про те, що тут було вчора ввечері.

– Ви дуже добре знати, що тут було.

– Я хочу почути вашу розповідь.

– Я хотіла покинути цей дім. Вона вам про це казати? Я хотіла піти, коли побачила в газеті те оголошення про вбивство. Я хотіти піти. Вона мене не відпустити. Вона сувора жінка – і зовсім не симпатична. Вона примусити мене залишитися. Але я знати – знати, що відбудеться. Я знати, що мене вб’ють.

– Але ж вас не вбили, чи не так?

– Ні, – неохоче погодилася Міці.

– Тоді розкажіть нам, що ж там сталося.

– Я хвилюватися. О, я дуже хвилюватися. Весь вечір. Люди ходити туди-сюди. Одного разу мені здалося, що хтось проникнути в хол, – але то лише місіс Геймс увійти крізь бічні двері (щоб не бруднити парадні сходи, каже вона. Дуже їй вони потрібні!) Він нацистка, цей жінка з її світлим волоссям та синіми очима, такий погордливий, він дивитися на мене й думати, що я… я сміття.

– Дідько з нею, з місіс Геймс.

– Хто вона такий, вона думає? Чи має вона університетську освіту, таку, яку мати я? Чи мати вона диплом з економіки? Ні, вона лише колупатися в саду й за це їй платити. Вона викопувати та корчувати траву й за це їй платити щосуботи. Хто вона такий, щоб називати себе леді?

– Дідько з нею, з місіс Геймс, я сказав. Розповідайте далі.

– Я брати херес, склянки та печиво, яке я так гарно спекла, й нести до вітальні. Потім дзвоник, і я відчиняти двері. Знову й знову я відчиняти двері. Це принизливо – але я їх відчиняти. А потім повертаюся до їдальні, починаю чистити срібло і думаю, що мені тут буде зручно, бо коли хтось приходити вбивати мене, у мене тут лежати великий ніж, дуже гострий.