Аґата Крісті - Оголошено вбивство

– Я не пам’ятаю… Мабуть, що так. Але я точно замкнула їх, коли повернулася в дім.

– Це було десь о чверть на сьому?

– Та десь так.

– А що парадні двері?

– Я замикаю їх значно пізніше.

– У такому разі Шерц міг легко увійти крізь них. А міг і прослизнути у двері чорного ходу, коли ви виходили зачиняти качок. Він уже все тут роздивився й, мабуть, помітив ті місця, де можна було заховатися, – скажімо, у шафі абощо. Атож, либонь, усе було саме так.

– Пробачте, але мені не здається, що все було саме так, – не погодилася з ним міс Блеклок. – Скажіть мені, будь ласка, навіщо тому хлопцеві було вдиратися в дім і влаштовувати ту дурну комедію з пограбуванням?

– Ви тримаєте гроші вдома, міс Блеклок?

– Близько п’ятьох фунтів у шухляді й не більш як фунтів два в гаманці.

– Коштовності?

– Два персні, брошки та камеї, що їх я ношу на собі. Ви мусите погодитися зі мною, інспекторе, що вся ця історія здається безглуздою.

– Але ж то не було пограбування! – вигукнула міс Баннер. – Я ж тобі казала, Леті, і ще раз кажу! Він хотів помститися тобі. За те, що ти не дала йому грошей. Він умисне стріляв у тебе – двічі.

– Он як, – сказав Кредок. – Ми переходимо тепер до вчорашнього вечора. Що, власне, сталося, міс Блеклок? Розкажіть мені про все своїми словами, так, як воно вам запам’яталося.

Міс Блеклок замислилася на мить.

– Дзиґар задзвонив. Той, що стоїть на камінній поличці. Пригадую, я сказала, що коли станеться щось, то воно станеться скоро. І тоді дзиґар задзвонив. Ми всі слухали його, нічого не кажучи. Він видзвонює так мелодійно, ви знаєте. Він видзвонив дві чверті, а потім раптом погасло світло.

– Які лампочки у вас горіли?

– Настінні бра тут і в наступній кімнаті. Головна лампа та дві настільні лампи для читання не були увімкнені.

– Чи був спочатку яскравий спалах або тріск, коли лампи погасли?

– Я цього не помітила.

– Яскравий спалах був, – сказала Дора Баннер. – І добре затріскотіло. Я злякалася!

– А що потім, міс Блеклок?

– Двері відчинилися…

– Які двері? Їх двоє у вас у вітальні.

– Ось ці двері. Ті двері, що в наступній кімнаті, не відчиняються. Вони лише зображують двері. Отже, двері відчинилися й у них з’явився чоловік у масці та з револьвером. Сцена була надто фантастичною, аби я могла щось сказати, але в ту мить я, звісно, подумала, що це якийсь дурний жарт. Він щось сказав – я забула, що саме…

– Руки вгору або я стрілятиму! – драматично вигукнула міс Баннер.

– Щось подібне, – сказала міс Блеклок, проте в її голосі прозвучав сумнів.

– І ви всі підняли руки?

– О, так, – сказала міс Баннер. – Ми всі підняли руки. Ми думали, що це гра.

– Я не підіймала руки, – рішуче заявила міс Блеклок. – Мені це здалося таким дурним. Я була страшенно роздратована.

– А потім?

– Пучок світла від ліхтарика був спрямований просто мені в обличчя. Він засліпив мене. А потім я не могла повірити своїм вухам. Я почула, як куля просвистіла повз мене й ударилася в стіну біля моєї голови. Хтось зойкнув, а я відчула пекучий біль у вусі, і пролунав другий постріл.

– То був жах! – утрутилася міс Баннер.

– А що сталося потім, міс Блеклок?

– Важко сказати – від болю й несподіванки я мало не втратила тяму. Постать у дверях раптом обернулася й, здається, спіткнулася, а потім пролунав ще один постріл, ліхтар погас, і всі почали штовхатися й кричати. І натикатись одне на одного.

– Де ви стояли, міс Блеклок?

– Вона стояла біля столу. Вона тримала в руці вазу з фіалками, – відповіла міс Баннер, важко відсапуючись.

– Я була ось там, – міс Блеклок підійшла до маленького столика, що стояв біля арки. – Насправді я тримала в руці коробку із сигаретами.

Інспектор Кредок оглянув стіну позад неї. Дві дірки від куль було видно чітко. Кулі звідти вже витягли й надіслали для порівняння з револьвером.

Він спокійно сказав:

– Вам вочевидь пощастило, міс Блеклок.

– Він стріляв у неї, – сказала міс Баннер. – Він умисне цілився в неї! Я бачила його! Він спрямовував промінь ліхтаря на кожного, поки натрапив на неї, і тоді він навів свою зброю й двічі вистрелив у неї. Він хотів убити тебе, Леті.

– Доро, люба, ти просто утовкмачила це собі в голову, знову й знову обмірковуючи те, що сталося.

– Він стріляв у тебе, – вперто повторила Дора. – Він хотів убити тебе, а коли не влучив, то застрелився сам. Я переконана в тому, що все було саме так.

– Я навіть на думці не припускаю, що він мав намір застрелити себе, – сказала міс Блеклок. – Він не належав до тих людей, які можуть накласти на себе руки.