Агата Кристи - Загадка «Блакитного потяга»

Промовляючи останні слова, він не дивився на доньку. А якби поглянув, то, напевно, побачив би, як на її обличчі раптом проступив гнівний рум’янець.

– Було… – різким тоном проказала вона.

– От я і виявився надто м’якосердим, щоб повторити це вдруге. Хоча передати тобі не можу, як жалкую, що не повторив. Останні кілька років, Рут, твоє життя було не мед.

– Та що вже там – не надто… приємним, – погодилася місіс Кеттерінґ.

– От я й кажу, що час покласти цьому край ! – І він ляснув долонею по столу. – У тобі досі можуть жити почуття до цього хлопця. Вирви їх з коренем ! Поглянь фактам в обличчя. Дерек Кеттерінґ одружився з тобою заради грошей. Тут і казці кінець. Позбудься його, Рут.

На кілька хвилин вона втупилася в підлогу, а відтак сказала, не підводячи голови:

– А якщо він не дасть згоди на розлучення?

Ван Олдін спантеличено поглянув на неї.

– А його ніхто й не питатиме.

Донька зашарілася й закусила губу.

– Ні… звісно, ні… Я лише хотіла сказати…

І змовкла. Батько пронизливо глянув на неї.

– Що ти хотіла сказати?

– Хотіла сказати… – Вона затнулася, ретельно добираючи слова. – Не думаю, що він так просто здасться.

Мільйонер рішуче випнув підборіддя.

– Ти маєш на увазі, розпочне гучний процес? Ну і нехай! Хоча ти, власне, помиляєшся. Твій благовірний не зчинятиме скандалу. Перший-ліпший адвокат розтлумачить йому, що цим він тільки виставить себе на посміховисько.

– А ти не думаєш… – Вона неначе з чимось зволікала. – Ну тобто… просто щоб насолити мені… він може почати… скажімо так… прати брудну білизну на людях?..

Батько поглянув на неї з деяким спантеличенням.

– Тобто піде до суду? – Він похитав головою. – Вкрай малоймовірно. Бач, яка справа: для цього треба мати на руках хоч сякі-такі факти.

Місіс Кеттерінґ мовчала. Ван Олдін кинув на неї різкий погляд.

– Ну ж бо, Рут, кажи прямо. Тебе щось тривожить – що саме?

– Ні, нічого, зовсім нічого.

Та її голос прозвучав непереконливо.

– Тебе лякає публічність, еге ж? Я маю рацію? Залиш це мені. Я подбаю, щоб усе пройшло як по маслу: преса не здійматиме ні найменшого галасу.

– Що ж, гаразд, тату, коли ти справді вважаєш, що це найкращий вихід із ситуації.

– Ти й досі небайдужа до нього, так? Річ у цьому?

– Ні.

Ця відповідь пролунала цілком недвозначно. Ван Олдін мав задоволений вигляд. І поляскав доньку по плечі.

– Усе буде гаразд, дівчинко. Тобі нічого хвилюватися. Але наразі облишмо все це. Я привіз тобі з Парижа подарунок.

– Мені? Щось дуже гарненьке?

– Сподіваюся, тобі сподобається, – сказав мільйонер, усміхаючись.

Він дістав із кишені пальта пакуночок і простягнув їй. Та нетерпляче розгорнула папір. Клацнула кришка футлярчика. Із вуст зірвалося протяжне «Ох!» Рут Кеттерінґ любила коштовності – і то завжди.

– Тату, яка… яка краса!

– Шикарні камінчики, правда? – вдоволено видобув ван Олдін. – Тобі вони, дивлюся, до смаку.

– До смаку?! Тату, вони унікальні! Де ти їх дістав?

Той усміхнувся.

– Ха! Так я тобі і сказав! Їх, звісна річ, довелося купувати нишком. Вони ж бо досить широко відомі. Бачиш он той великий камінь по центру? Ти могла про нього дещо чути: це і є те саме «Серце вогню».

– «Серце вогню»! – повторила місіс Кеттерінґ.

Вона вийняла самоцвіти з футлярчика і притисла їх до грудей. Мільйонер мовчки спостерігав за донькою. І думав про всіх тих жінок, які носили ці коштовності. Про сердечні рани, відчай, ревнощі, заздрість. Як і за будь-яким уславленим каменем, за «Серцем вогню» тягся шлейф насильства й трагедій. Але, втримуваний упевненою рукою Рут Кеттерінґ, рубін, схоже, втрачав свою здатність приносити лихо. Ця жінка західного світу з її холодною, спокійною врівноваженістю здавалася живим запереченням трагедій і сердечних мук. Вона склала самоцвіти назад у коробочку, а відтак, підстрибнувши, обвила руками батькову шию.

– Дякую, дякую, дякую, таточку! Вони неймовірні! Ти завжди робиш мені найпрекрасніші подарунки!

– А як же інакше? – сказав ван Олдін, ляскаючи її по плечі. – Адже ти, Руті, – все, що в мене є.

– Ти ж залишишся на вечерю, правда, тату?

– Ні, не думаю. А хіба ти нікуди не збиралася?

– Так, але це можна запросто відкласти. Там не буде нічого цікавого.

– Ні, – заперечив батько. – Не треба порушувати домовленості. У мене по горло справ. Побачимося завтра, люба. Я, певно, зателефоную тобі, і ми зустрінемося в Ґелбрейтів…

Джентльмени Ґелбрейт, Ґелбрейт, Катбертсон і Ґелбрейт були лондонськими адвокатами ван Олдіна.