Гилберт Честертон - Смиренність отця Брауна

— Яка ще теорія? — запитав Фламбо, ледь не втрачаючи свідомість.

— Ви нападали на розум, — відповів Браун. — У богослів’ї це неприпустимо.

Він повернувся, щоб узяти свої речі, й три полісмени вийшли у сутінках з-за дерев. Фламбо був тямущий і знав правила гри: він відступив назад і низько вклонився Валентену.

— Не мені кланяйтеся, mon ami, [5] Mon ami ( фр .) — мій друже. — промовив Валентен своїм чітким голосом. — Уклонімося тому, хто нас обох перевершив.

І вони стояли, схиливши голови, поки маленький сільський священик нишпорив у темряві, намагаючись знайти свою парасолю.

Аристид Валентен, шеф Паризької поліції, спізнювався на обід, і дехто з його гостей прибув раніше від нього. Їх тим часом розважав Айвен — довірений слуга шефа, підстаркуватий чолов'яга зі шрамом на обличчі, майже такому ж сивуватому, як і вуса. Він завжди сидів за столиком у вестибюлі — приміщенні, ущент обвішаному зброєю. Будинок Валентена був настільки ж незвичайним і відомим, як і його власник. Це був старовинний маєток з високими стінами і стрімкими тополями понад самою Сеною, найдивнішою — і, схоже, цінною з погляду поліції — архітектурною прикметою якого було те, що звідти не існувало жодного іншого виходу, окрім як через ті парадні двері, що охоронялися Айвеном з цілим арсеналом зброї. Сад за будинком був великий і добре доглянутий, з приміщення до саду було багато виходів, але із саду назовні — жодного, бо його оточувала височенна, гладка і неприступна стіна зі спеціальними шипами нагорі, — чудове місце для роздумів того, кого не одна сотня злочинців заприсяглася вбити..

Айвен пояснив гостям, що господар телефонував і сказав, що обставини затримують його хвилин на десять. Насправді ж, він був зайнятий останніми приготуваннями до страт та інших страхітливих речей. Він завжди ретельно виконував ці свої обов'язки, хоча й відчував до них глибоку відразу. Безжалісний у переслідуванні злочинців, Валентен був милосердним щодо їх покарання. Оскільки він був найвищою інстанцією у поліцейських справах Франції — та й, значною мірою, Європи — з його великого впливу шляхетно користали для пом'якшення вироків і розвантаження в’язниць. Він належав до тих великих французьких гуманістів-вільнодумців, яким притаманна лише одна хиба — милосердні вчинки вони роблять холоднокровніше, аніж вчиняють правосуддя.

Валентен — на вигляд елегантний чоловік із темною борідкою, ледь помереженою сивиною, — прибув у чорному костюмі з червоною розеткою. Він пройшов через весь будинок до свого кабінету, з дверей якого відкривався краєвид на сад. Ці двері були відчинені, то ж він, ретельно замкнувши якусь скриньку в сейф, підійшов до одвірка і на декілька секунд виглянув у сад. Яскравий місяць боровся з навалою безформних хмар, цих провісників грози, і Валентен споглядав небо з невластивим таким науковим натурам, як він, присмутком. Імовірно, такі, як він, здатні до передбачення найжахливішої біди у своєму житті. Але від того окультного настрою він, зрештою, швидко оговтався, бо знав, що спізнився і що деякі з його гостей вже прибули. Увійшовши до вітальні, Валентен з першого погляду впевнився, що принаймні головного гостя ще немає. Усіх інших примітних фігур своєї вечірки він бачив: лорда Гелловея, англійського посла, — дратівливого старигана з червонястим, як яблуко, обличчям, що носив блакитну стрічку ордена Підв’язки; [6] Орден Підв’язки — вищий лицарський орден Великої Британії, найдавніший у світі. Найвідоміша з версій походження назви пов’язана з графинею Солсбері. Під час танцю з королем Едвардом у неї спала підв’язка. Король підняв її, пов’язав на власну ногу зі словами «Хай соромиться той, хто погано подумав про це», які стали девізом ордена. леді Гелловей, худу і жилаву, зі сріблястим волоссям та чуттєвим і пихатим обличчям; її доньку, панну Маргарет Грейєм, — бліду симпатичну дівчину з чарівним обличчям і мідно-рудим волоссям. Він бачив герцогиню Мон-Сен-Мішель, чорнооку і повновиду, а з нею — двох її доньок, так само чорнооких і повновидих. Він бачив доктора Саймона, типового французького вченого, — в окулярах, із гострою каштановою борідкою і чолом, зораним рівнобіжними зморшками, що є карою за зарозумілість, бо завжди з’являються від зведення брів. Він бачив отця Брауна, з Кобхоула, що в Ессексі. Він зустрічався з ним нещодавно в Англії. Бачив і високого чоловіка в уніформі, котрий викликав у нього чи не найбільший, аніж усі попередні гості, інтерес і котрий, віддавши поклін сім’ї Гелловеїв, у відповідь отримав не дуже сердечне привітання і саме наближався, щоби засвідчити свою шану господареві гостини. Це був комендант О’Браєн із французького іноземного легіону. Худорлявий, дещо франтуватий, чисто виголений, темноволосий і блакитноокий, він, як і властиво офіцерові такого відомого своїми славними поразками та успішними жертовними перемогами військового підрозділу, мав жвавий і зажурений погляд водночас. Родовитий ірландський дворянин з походження, він ще в юності знався із сімейством Гелловеїв, особливо з Маргарет Грейєм. Він полишив свій край після якихось непорозумінь через борги і тепер виявляв цілковиту свободу від британського етикету, розвалькувато походжаючи в уніформі при шаблі й шпорах. Коли він вклонився сім’ї посла, то від лорда і леді Гелловей отримав скупий уклін у відповідь, а панна Маргарет лише відвела погляд.