Гилберт Честертон - Смиренність отця Брауна

Але з яких би причин ці люди не виявляли інтересу один до одного, не вони найбільше цікавили знаменитого господаря вечірки. Принаймні жоден з них не був для Валентена найважливішим гостем. А чекав він, — маючи на те неабиякі підстави, — на людину зі світовим визнанням, дружбу з котрою зав'язав під час кількох поїздок до Сполучених Штатів, що принесли йому справжні детективні тріумфи. Він чекав на Джуліуса К. Брейна, мультимільйонера, чиї колосальні, ба навіть вражаючі пожертви на розвиток малопоширених релігій спричинили стільки безпідставного галасу і ще безпідставнішого ажіотажу в американській та англійській пресі. Ніхто не міг з достовірністю стверджувати, ким саме був пан Брейн — атеїстом, мормоном чи представником християнського вчення — він був схильним вкладати капітал у будь-який інтелектуальний проект, допоки той не проходив усі стадії випробування. Одним з його хобі було очікування на американського Шекспіра — хобі, що вимагало більше терплячості, аніж риболовля. Він захоплювався Волтом Вітменом, [7] Волт Вітмен — американський поет, реформатор американської поезії, якого називають батьком верлібру. але вважав, що Люк П. Теннер, з Парижа, що в Пенсильванії, був «прогресивнішим», ніж Вітмен будь-коли. Йому подобалося все те, що, на його думку, було «прогресивне». Валентена він також вважав «прогресивним», не підозрюючи, що таке враження було вкрай помилковим.

Представницька поява Джуліуса К. Брейна у вітальні була настільки ж вирішальною, як дзвоник на обід. Він мав ту поважну якість, — а на неї мало хто з нас може претендувати, — що його присутність вважалася такою ж значущою, як і його відсутність. Це був величезний чолов'яга, настільки ж товстий, як і високий, одягнений у строгий вечірній костюм, без звичних ланцюжка для годинника та каблучки. Волосся мав сиве і ретельно, як у німця, зачесане назад; його обличчя було розчервонілим, агресивним і обрезклим, з жмутом темного волосся під нижньою губою, який надавав його інфантильному виглядові якогось театрального ефекту, навіть мефістофельського драматизму. Не довго, однак, салон пас очима знаменитого американця — постійні запізнення котрого вже перетворилися на внутрішню проблему його країни — оскільки його у супроводі леді Гелловей якнайшвидше відіслали до їдальні.

Сімейка Гелловеїв, за винятком одного моменту, була доволі привітною і безтурботною. Допоки панна Маргарет не узяла під руку того авантюриста О’Браєна, її батько залишався цілком задоволеним: поки що вона так не зробила і благопристойно увійшла з доктором Саймоном. Однак старий лорд Гелловей був занепокоєний і майже грубий. Він поводився досить дипломатично під час обіду, але коли, закуривши сигари, троє з молодших чоловіків — доктор Саймон, священик Браун і пакісник О’Браєн, той засланець в іноземній уніформі, — зникли, щоб десь долучитися до дам чи покурити в оранжереї, англійський дипломат геть утратив дипломатичність. Кожні шістдесят секунд його жалила думка, що пройдисвіт О’Браєн виявляє до Маргарет якісь знаки уваги, які він не наважувався навіть уявити. Відтак лорд залишився пити каву лише з Брейном, сивочолим янкі, що визнавав усі релігії, та Валентеном, сивіючим французом, що не визнавав жодну з них. Та скільки б вони не сперечалися один з одним, ніхто не виявляв інтересу до аргументів усіх інших. Через деякий час їхня «прогресивна» суперечка досягла критичної точки — нудоти. Тож лорд Гелловей звівся на ноги і поспішив до вітальні, але заблукав і впродовж шести чи восьми хвилин тинявся довгими коридорами, аж тюки не почув високий напутній голос доктора, потім — тиху відповідь священика і, нарешті, — загальний регіт. Мабуть, вони теж сперечаються на тему «наука і релігія», — подумав лорд. Перше, що він помітив, як тільки відчинив двері салону, — це відсутність коменданта О’Браєна та панни Маргарет.

Різко зірвавшись на ноги, як і в їдальні, він знову потупотів коридором. Необхідність захисту доньки від ірландсько-алжирського невдахи стала головною, майже божевільною, нав'язливою ідеєю. Прямуючи до найвіддаленішої частини будинку, де був робочий кабінет Валентена, він, на свій превеликий подив, зустрів Маргарет, котра поспішно шмигонула повз нього, бліда і з якимось презирством на обличчі, що було другою загадкою. Якщо вона була з О’Браєном, то де він? Якщо ж вона не була з О’Браєном, то де тоді вона була? Розмірковуючи таким чином, він пробирався до темних закапелків маєтку і, врешті, натрапив на службовий вихід у сад. Місяць своїм серпом уже пошматував хмари і розігнав залишки грози. Його сріблясте сяйво освітлювало кожен куток саду. Лорд помітив, як через галявину до дверей кабінету розмашисто крокувала висока постать у блакитному: срібний зайчик місячного срібла на обшлазі мундира виказував коменданта О’Браєна.