Петер Адамс - Позичене обличчя

— Якщо ви успадкуєте всі гроші, а також материну половину, — я чув, вона дуже хвора і довго не протягне, — то станете багатою жінкою. А багата, молода, вродлива жінка може мати в житті все, чого забажає…

Гайлен сміялася, і якісь холодні, жорстокі нотки бриніли в її сміхові.

— Коли мою матір навіть паралізує, вона і в дев'яносто літ стрибатиме на своєму костурі. Вона жорстока, вона переживе всіх нас…

— Чи всіх, це ми ще побачимо, Гайлен.

Вона швидко повернула голову до Девітта, очі її розширились і дивилися непорушно, по-гадючому. Спитала голосно і неквапливо:

— Гадаєте, це я вбила Енн і Лайн?

— Напередодні смерті я просив Лайн розповісти все, що вона знала про загибель Енн. Я попереджав її, що йдеться не тільки про виявлення злочинця, а передусім про її власне життя. Вона вперто мовчала. Через день Лайн була мертва. Ви зараз точнісінько в такому становищі, Гайлен. Ідеться про ваше життя…

— Що ви хочете цим сказати?

— Якщо це були ви, Гайлен, то я не дам вам утекти. Якщо це не ви, то скажіть, що вам відомо, бо вбивця все ще на волі і ви станете його третьою і останньою жертвою…

— Отже, ви не дасте мені втекти?

— Ні. — Девітт підвівся.

— Але чому? Хіба це справедливо? — Гайлен теж підвелася. — І що таке справедливість? Уявіть собі: ми б відгородилися від сучасності. Обоє, як і зараз, стояли б край стрімкого скелястого урвища, глибоко внизу вирував би прибій, і я була б не Гайлен Скрогг, а одна з жінок, які всемогутньо, божою милістю панують над землями й океанами; а ви були б убогий дворянин, і я звеліла б стратити двох своїх підданих, котрі розгнівили мене. Чи вимагали б ви тоді справедливості від мене? — Вона гірко засміялася. — Якби визнали, як мені набридло належати до тих, що там, унизу, як я прагну звільнитись від буденного життя! Та може статися, вбивця добереться й до мене, але, мій любий апостоле справедливості, все одно від мене ви не дізнаєтесь нічого.

Девітт потер рукою лоба.

— Я не належу до тих мисливців, які, прикриваючись законом, влаштовують облави на беззахисну дичину. Багатьом людям, яких закон називає злочинцями, я допоміг урятуватися з лабетів несправедливого закону. Чи не зміг би я й вам допомогти? Але ви мусите сказати мені правду. Без цього про підтримку навіть мови не може бути.

Він схопився за голову, Гайлен співчутливо спитала:

— У вас болить голова?

— Трішки, — мовив Девітт спокійно, хоч від болю на очі наверталися сльози.

— Я, напевне, була несправедлива до вас. Вибачте, будь ласка!

— Зараз мені конче треба йти, щоб з'ясувати те, що ви приховуєте від мене. Увечері я повернуся, — сказав він і, спробувавши усміхнутися, додав: — Саме такого вечора Лайн потурбувалася, щоб у моїй кімнаті горів камін, поставила на стіл світильник і сама причепурилася.

— Мені теж причепуритися?

— До вечора. — Він одвернувся і швидко попростував стежкою.

Містечко Коннемар стоїть миль за двадцять від Кілдара, проте дорога туди надовго запам'ятається Девіттові. Спочатку вона йшла між розкішних пасовиськ з острівцями дерев — буки, дуби, горобина. Потім ландшафт став непривабливий: поля вкривало каміння дедалі більшого розміру, нарешті з'явилися скелі… Лише зрідка зустрінеш тут людину, що йде за плугом чи пасе худобу. Зелений острів — це пустка.

Девітт думав про суперечності тутешнього життя, про народ, який століттями знав тільки лихо та злигодні.

Коннемар, містечко по дорозі до Дубліна, — найкрасномовніший свідок цього. Колись містечко разом із двома тисячами гектарів найкращої землі належало лорду Річмонду. Для того, щоб на цих велетенських угіддях тримати в покорі нужденних і бунтівних ірландців, які, крім лорда, мусили годувати ще понад сто землевласників, в Коннемарі спорудили замок. Ця фортеця з високими зубчастими мурами мала загрозливий вигляд. Кам'яне громаддя паралізувало жахом всю округу і водночас будило в ірландських селян жадобу помсти. Озброєні косами та вилами, вони не раз марно штурмували її. Кожен камінь муру був политий їхньою кров'ю, а з підземелля й досі, здається, чути їхній стогін. Ірландці й досі співають старі балади про фортецю сатани Коннемара, у підвалах якої ірландську свободу прикуто до кам'яної стіни, віддано на поталу ворогам Зеленого острова.

Зовні мало змінившись, ще й нині височіла над приземкуватими будиночками похмура фортеця, але колишня її зловісна сила була зламана. Вона стала лише романтичною бутафорією для туристів. Заржавілий рицарський обладунок по закутках, старі зазубрені мечі, келихи в скляних шафах, мідні кухлі на полицях величезних камінів — все це тільки романтичне, вкрите пліснявою часу минуле.