Петер Адамс - Позичене обличчя

Але цей розрахунок виявився помилковим. Уже з самого ранку на базарній площі почали юрмитися люди, у переповнених шинках схвильовано шепотілися, сперечалися. Все це нагадало Девіттові той день чотирнадцять років тому, коли було оголошено про початок Другої світової війни. Кілдарців охопило напружене чекання чогось незвичайного.

Повернувшись із Дубліна, Девітт вирушив у тривалу ранкову прогулянку. Його давній знайомий О’Гвінн мав сьогодні на цвинтарі роботу, і він збирався оглянути його халупу за півмилі від старої кілдарської рибальської гавані.

Від Фіннігена Девітт почув про старого гробаря таке, що потребувало з'ясування. Але на дверях халупи висів величезний замок, а два маленьких віконця були щільно запнуті зсередини. Девітт пішов уздовж берега до гирла Інміс, яка, звиваючись між соковито-зеленими луками, впадала в море. Незабаром почалася злива, і Девітт мусив повернутись до Кілдара.

Небо облягли хмари, і з заходу дув поривчастий вітер. З шаленою силою кидав він на прибережні скелі гриви прибою.

Коли він нарешті дістався до міста, то побачив, що запізнився на добру годину: О'Брайн почав похорон раніше, і, коли Девітт прийшов на цвинтар, там уже нікого не було.

Прямуючи до фамільної могили Скроггів, він розглядав старі надгробні камені. В один з них було вмуровано чотири гарматних ядра, напис унизу сповіщав: «Одне з цих ядер винне в смерті нашого хороброго старшини Стівенсона!» На іншому надгробку красувався вирізьблений цап. Напис давав пояснення: «Якщо моє ім’я зітреться, цей цап скаже, як мене звали». Напис ще зберігся. Померлого звали Теофіл Гоут. Гоут — по-англійському «цап».

Кумедний надгробок розвіяв Девіттові похмурі думки, і він, тихо насвистуючи, попрямував до пагорба свіжої землі, але здивовано зупинився на півдорозі: хтось, не видимий звідси, порядкував у ямі. Повна піску і камінців лопата злітала у повітря. Прислухавшись, Девітт вловив ледь чутний скрипучий спів людини, зайнятої своїм похмурим ремеслом. Девітт обійшов пагорб і заглянув униз. Там то опускалася, то підіймалася сіра потилиця його давнього знайомого О’Гвінна. Біля його ніг лежала торба, відома Девіттові ще з першої зустрічі, а на ній два обсипаних піском черепи. О’Гвінн помітив Девітта лише тоді, коли обернувся, щоб узяти пляшку з віскі.

— Ти диви! Знову наші дороги схрещуються! — вигукнув старий без найменшого здивування. — Що ви тепер хочете від мене почути?

Чому зморшкувате О’Гвіннове обличчя справляло приємне враження, Девітт не міг пояснити. Гробар був напідпитку, хміль пожвавлював і звеселяв його.

— Знов шукаємо черепи? — спитав Девітт, ховаючи усмішку.

— Не завадило б ще кілька викопати, — одверто відповів О’Гвінн. — Але ж черепи, як ті гриби в лісі, — більше знайдеш, коли не шукаєш.

— Авжеж, — сказав Девітт, хоч ніколи в житті не збирав грибів.

— День у день стає важче заробляти на хліб насущний, — зітхнув О’Гвінн. — Раніш я знаходив їх на глибині двох метрів, тепер і трьох не досить.

— Щось на зразок пошани до померлих, мабуть, ніколи не прокидалось у вас? — Девітт присів навпочіпки над ямою.

— Тридцять років тому мене аж нудило від цієї пошани, — промовив О’Гвінн з кумедною серйозністю. — Не кривіться, вельмишановний. Я був тоді молодий і в цій справі недосвідчений. Сьогодні я кажу, що в людини безсмертна лише душа. А все інше — брехня. Мертві речі, до яких тільки невиправний дурень може відчути пошану.

— Ось який у вас на все це погляд, — підсумував Девітт.

— Скажіть, нарешті, чого ви хочете від мене? Не для того ж ви прийшли сюди, щоб просто побалакати зі мною.

— А чом би й ні? Я охоче розмовляю з людьми, які розповідають мені неймовірні речі. У житті так багато дивного!

— Наприклад?

— Наприклад, справа з чудовим букетом троянд. Один з моїх працівників розпитував торговця квітами, і той нічого не знає про троянди.

— Він бреше, бо боїться.

– І не бреше, і не боїться. Справа в тому, що п'ять шилінгів, які дав Фінніген, аби ви купили букет троянд і передали Гайлен, ви пропили. Потім «купили» на могилі старого Джерома троянди і продали їх мені. Кожна порядна людина сказала б, що це свинство.

— Тоді йдіть собі своєю дорогою, щоб я міг працювати далі.

Девітт кинув у ямку кілька камінчиків і коротко спитав:

— Хто це був?

— Про що це ви питаєте?

Девітт знову кинув у яму камінчика.

— Майте на увазі, друга з молодих жінок, похованих сьогодні, не загинула б, якби ви не вирішили нажити на деяких своїх спостереженнях капітал. Нажити — це надто м'яко сказано. Ви, старий негіднику, через свою пожадливість дали можливість убивці вчинити ще один злочин. Можете клеїти дурника, розповідаючи про порожні черепи і вкрадені з могил квіти, але не тоді, коли йдеться про людське життя. Смерть Лайн на вашій совісті, і якщо ви не розповісте мені зараз про все, я подбаю, щоб останні роки свого життя ви провели у в'язниці.