ПО-ЛЮДСЬКОМУ - Оповідання

«Що ти батька рідного поховав чи тобі коняка здохла, що мов неприкаяний тиняєшся, од вітру валишся?»

«Батька!.. що мені рідний батько? Пустив на світ темного, як табака в розі, та й звікуй отак… а цей мені очі одкрив… світ мені тепер не той став, одмінився наче. Тільки не встиг ще про все дізнатися».

«А ти б до нової вчительки… вона 6 тебе довчила», - рають хлопці та моргають один на одного, бо добре знають, що нова учителька така, що й кочергою вижене з школи, коли до неї за чим удасися.

Почав Карпо з нудьги до мене вчащати. Нема вже йому вчителя - то він до мене на розвагу та й виливав журбу свою.

«Дивлюся я,- каже, - на наше життя, й аж страх мене огортає. Цілий вік у ярмі, мов худобина яка; кожен норовить тебе запрягти, та ще й поганяє… А що з того маєш? Ні спочинку, ні страви людської, куліш та борщ нізчимний… В хатах тісно, поросята та телята укупі з дітьми зимують; грязь, дихати нічим, нездорово. А ми ж люди, а не свині у хліву…»

Смішно мені з Карпа.

«Хіба ж ти досі не бачив сього, адже ти зріс отут, разом з нами усіма…»

«Бачив я, та мов не бачив, а тепер мені розвиднілось, полуда з очей спала…»

Та й почне розказувать, як живуть люди по чужих землях, - не знаю, чи правда тому, що в книжках пишуть…

«А ми що? Живемо, як кроти, риючись у землі, і байдуже нам, що світить сонце…»

Отак нудився парубок з рік, а далі втихомирився трохи, оженився. Ну, як очоловічився вже, тоді, звісно, не до книжок і не до думок. Достатки невеликі, цілий день у роботі. Дитинка знайшлася… Став він як і люди: забув за своє. Тільки часом, коли щось дуже дошкулить йому, - от як випас людський присудили панові або як урядник голову побив мому братові, - він, було, лається в громаді:

«Ех ви, заморені, захарчовані! Куди вам заступитися за громаду, коли у вас в жилах юшка з картоплі».

Не скажу вам, що з ним було тоді, як мене у москалі взято. Чотири роки одбув, повернувся додому, чую - новина: Карпова тітка померла - десь у городі служила, - стара дівка, самотня, й записала Карпові двісті рублів. «Ого! - думаю собі. - Тепер мій сусідонько забагатів, піду одвідаю його, чи жив-здоров».

Щойно я на сінешній поріг, а вже з хати шибнуло на мене духом печеного м'яса, мов на великдень. Ввійшов у хату - в печі горить, молодиця щось присмажує, а за столом сидить червоний, аж піт з його капле, Карпо и уминає страву. Зрадів та так з масними устами й поліз цілуватися. Посідали ми. Дивлюсь - на столі повно полумисків і з печеним, і з вареним, а долі кістки валяються.

«Ну, як же тебе бог милує? Чув я, що тобі пощастило… Аж тепер хазяїном станеш…»

«Та спасибі богові й тітці покійній: хоч трохи оддишу та поживу по-людському».

«Воли собі купиш або десятину поля».

«Воли! Що мені з волів? Я сам досі був як віл у плузі. Ні, годі… тепер я поновлю свою кров, наберуся сили. Он у Німеччині або в Англії робочий чоловік кожен день їсть м'ясо. Того він і сміливий, і розумний, людиною нарікається… В йому кров грає… А ми що? Жінко, давай, що там насмажила…»

Молодиця поставила печеню.

Частують мене. Карпо трощить, аж сопе:

«І не хочеться вже їсти, а треба».

«То не їж, коли не хочеш».

«Ба! А пам'ятаєш, як урядник розбив голову твому Йванові?»

«Пам'ятаю…»

«І як я скочив рятувати Івана?»

«Ну?»

«І як на мене гримнув тоді урядник!»

«Ну!»

«А я ж що? Хіба не злякався? Ні? Отим-то й ба…»

Дзвонять по селу: здурів Карпо та й здурів. Люди йдуть у поле орати, а він до попа, та не так до попа, як до попової куховарки дізнатися, що вона батюшці варить. Баба Яличка хвалиться: «Двічі, - каже, - на тиждень глечика йому скидаю, жере без пам'яті, воно йому й вадить з незвички».

Минуло отак зо два тижні. Не бачу я щось Карпа та й не бачу. А наші ниви суміжні, орю я свою - і дивно мені, що Карпова стоїть облогом, неорана. Що воно за знак? Чи не слабий часом? Піду одвідаю. Та, повертаючи з поля, й зустрівся з ним.

Схуд, пожовк, очі позападали, а сам невеселий.

«Що, - питаю, - підновив кров свою трохи?»

«Та підновляю… Зразу не можна… Ти думаєш - легко воно нашому братові? Нема в кого ради засягти. Питав у попаді, що вона дає попові, - локшину з яблуками, каже, любить мій батюшка. Зварила мені жінка тої локшини, солодке, нудне, з душі верне, а їм, нічого не вдієш… Часом так погано, що й на світ не дивився б, а часом чую, як кров у мені грає, сміливість в собі почуваю… От тільки не відаю, що корисніш для здоров'я - чай чи пиво?.. Порай, Максиме, ти ж у москалях був, світу бачив, чув, може…»

А мені і сміх, і досадно: не витримав я - кажу йому: