Агата Крісті - Знахідка в бібліотеці

Каже, людина, яка щонеділі збирає гроші на добродійні заходи і всяке таке…

— У світі стільки зла, Кларо… — промовила місіс Прайс Рідлі. — Хай це буде тобі застереженням.

— Так, мадам. Мати повік не пустила б мене прислуговувати в домі, де є молодий джентльмен.

— От і добре, — підсумувала місіс Прайс Рідлі.

Від будинку місіс Прайс Рідлі до будинку священика один крок. Господаря їй пощастило застати в кабінеті. Вікарій — лагідний:, середнього віку чоловік — про всі новини дізнавався завжди останній.

— Який жах! — мовила, важко дихаючи, місіс Прайс Рідлі. Вона йшла сюди досить швидко. — Я просто не можу без вашої поради, без вашого слова про все це, любий вікарію!

— Щось сталося? — стривожено запитав містер Клемент.

— Щось сталося? — Місіс Прайс Рідлі театрально повторила запитання. — Страшний скандал! Ніхто й подумати не міг. Розпусна жінка, гола-голісінька, задушена на килимку перед каміном у полковника Бентрі!

Священик витріщився на неї і запитав:

— Скажіть, а… з вами все гаразд?

— Та, звісно, де вже в таке повірити! Я спершу теж не йняла віри! Який лицемір! І отак стільки вже років…

Місіс Прайс Рідлі почала все переказувати. Коли вона скінчила, містер Клемент м'яко сказав:

— А хіба щось указує на те, що полковник причетний до всього цього?

— О преподобний вікарію, спустіться на землю! Доведеться, однак, розповісте вам одну історію. Минулого четверга… чи позаминулого? — та байдуже. Отож їхала я поїздом до Лондона. Полковник Бентрі опинився зі мною в одному купе. Він був весь у думках. І цілу дорогу просидів, устромивши носа у свою «Таймс». Так ніби не хотів розмовляти.

Вікарій розуміюче й співчутливо кивнув головою.

— У Педдінгтоні я з ним попрощалася. Він запропонував підвезти мене на таксі. Я відмовилась і поїхала автобусом на Оксфорд-стріт. А полковник Бентрі сів у таксі, і я добре чула, як він сказав шоферові їхати… Куди б ви думали?

Містер Клемент зацікавлено звів брови.

— На Сент-Джонс-Вуд! — Місіс Прайс Рідлі переможно замовкла.

Вікарія, однак, ці слова не вразили.

— І це, я вважаю, пряме підтвердження, — додала місіс Прайс Рідлі.

А в цей час у Госсінгтоні місіс Бентрі й міс Марпл сиділи у вітальні.

— Знаєте, я така рада, що її врешті забрали, — сказала місіс Бентрі. — Це дуже неприємно, коли в домі труп.

— Знаю, люба моя, знаю, що у вас на душі, — покивала головою міс Марпл.

— Звідки вам знати? — заперечила місіс Бентрі. — Це треба самому пережити. Пригадую, колись у ваших сусідів таке трапилося. Але ж сусіди — то зовсім інша річ. Сподіваюся, — провадила вона, — Артур не розлюбить свою бібліотеку. Ми частенько сидимо там. Що це ви надумали, Джейн?

Глянувши на годинник, міс Марпл підвелася з-за столу.

— Та, мабуть, мені пора вже додому, якщо я більше нічим не можу вам допомогти.

— Не йдіть іще, — попрохала місіс Бентрі. — Я знаю, майже всі поліцейські, фотограф і ті, які брали відбитки вальців, уже пішли, але мені й досі здається, ніби от-от має щось статися. А ви не повинні нічого пропустити.

Задзвонив телефон, і місіс Бентрі вийшла з кімнати. Повернулася вона весела, усміхнена.

— Я ж вам казала — щось має бути! Дзвонив полковник Мелчетт. Він везе сюди двоюрідну сестру тієї дівчини.

— Навіщо? — здивувалася міс Марпл.

— Ну… щоб вона подивилася, де це сталось, і таке інше.

— Мабуть, не тільки для цього, — проказала міс Марпл.

— Що ви маєте на увазі, Джейн?

— Гадаю, він хоче звести її з полковником Бентрі.

— Побачити, чи вона часом не впізнає його? — різко кинула місіс Бентрі. — Ну, звісно, вони змушені підозрювати Артура.

— Боюсь, що так воно і є.

— Ніби він причетний до цього!

Міс Марпл мовчала. Місіс Бентрі накинулася на неї із звинуваченнями:

— І не розказуйте мені про якогось нікчемного старигана, що жив із своєю покоївкою. Артур не такий!

— Ні, ні. Звичайно ж, ні.

— Він справді не такий. Просто часом він заграє з молоденькими дівчатами, що приходять на тенісний корт. Він до них такий великодушний і поблажливий! У цьому немає нічого поганого. А чом би й ні? Зрештою, — якось похмуро завершила місіс Бентрі, — у мене є сад.

Міс Марпл усміхнулася.

— Вам не варто хвилюватися, Доллі, — заспокоїла вона подругу.

— Та ні, я не хвилююсь. А втім, трохи є. Артур теж хвилюється. Його це пригнічує. Всі ці поліцейські, що нишпорять тут… Він пішов на ферму. Подивитись худобу. Його це. завжди заспокоює. О, а ось і вони!

До будинку під'їхала машина начальника поліції. Полковник Мелчетт вийшов разом із гарно вбраною молодою жінкою.