Агата Кристі: Вбивство у Східному Експресі

Арбетнот, перед тим, як піти за нею, кинув оком на Пуаро.

— Міс Дебенхем до цієї справи не має ніякого відношення, ви мене чули? Якщо хтось її потурбує, буде мати справу зі мною. — Широким кроком він вийшов із вагону.

— Приємно бачити розлюченого англійця, — сказав Пуаро. — Вони такі кумедні. Коли їх переповнюють емоції, вони не можуть стримати слів.

Але мсьє Букові було не до емоційності англійців. Його переповнювало захоплення своїм товаришем.

— Друже, ви дивовижні! — прокричав він. — Ще одне правильне припущення.

— Неймовірно, як ви до такого додумуєтеся, — захоплено сказав лікар Константин.

— Насправді, я тут ні до чого. Це не припущення. Графиня Андреній практично сказала мені.

— Як?

— Пам’ятаєте, я питав за гувернантку чи секретарку. Я подумав. Якщо Мері Дебенхем була якось пов’язана з тією справою, вона мала б бути там приблизно на тій же посаді.

— Так, але графиня Андреній казала про зовсім іншу особу.

— Саме так. Висока жінка середнього віку — повна протилежність Мері Дебенхем, щоб ніхто не впізнав. Проте їй потрібно було швидко вигадати якась ім’я, у неї почали несвідомо з’являтися певні асоціації. Пам’ятаєте, вона назвала ім’я міс Фрібоді.

— Так.

— Друже, ви мали б знати, що в Лондоні є магазин, який називається Дебенхем і Фрібоді. Коли прізвище Дебенхем виринуло в її голові, графиня мусила підібрати якесь інше, і перше, що їй прийшло на думку, це Фрібоді. Я негайно ж здогадався.

— Ще одна брехня. Нащо вона це зробила?

— Можливо, вірність. Проте це ускладнює справи.

— Святі небеса! — несамовито промовив мсьє Бук. — Невже всі в цьому потязі кажуть неправду?

— А це те, — сказав Пуаро, — що нам потрібно дізнатися.

— Тепер уже нічого мене не здивує, — сказав мсьє Бук.

— Нічого! Навіть якщо усі пасажири у потязі пов’язані із сім’єю Армстронгів, я цьому зовсім не здивуюся.

— Доволі прониклива думка, — відповів Пуаро. — Давайте поглянемо, що на це скаже ваш головний підозрюваний, італієць.

— Ще одна з ваших геніальних здогадок?

— Саме так.

— Це насправді дуже дивний випадок, — зауважив лікар Константин.

— Ні, один із звичайних.

Мсьє Бук іронічно сплеснув руками. «Якщо це ви називаєте звичайним, мій друже…». Він раптом затих.

У цей час Пуаро казав одному із офіціантів покликати АнтоніоФоскареллі.

Кремезний італієць виглядав дуже обережним, коли увійшов. Він нервово поглядав з боку в бік, наче загнана тварина.

— Чого вам треба! — сказав він. — Мені більше нічого вам сказати, нічого — ви почули? Заради Бога… — Він ударив кулаком по столу.

— Так, ви маєте дещо нам розповісти, — сказав Пуаро. — Правду!

— Правду? — Він скоса поглянув на детектива. Впевненість і спокій зникли з його обличчя.

— Саме так. Я й так усе знаю, проте у ваших інтересах усе розповісти.

— Ви говорите, як американська поліція. «Говори правду, — ось що вони кажуть, — говори правду».

— Ага! Тобто у вас був досвід розмови з поліцією Нью-Йорка?

— Ні, ні, ніколи. Вони нічого не могли знайти проти мене — їм забракло доказів.

Пуаро тихо сказав: «Це справа Армстронгів, так? Ви були водієм?»

Його очі зустрілися з очима італійця. Він виглядав, наче розірвана повітряна кулька.

— Якщо ви знаєте — тоді чому запитуєте?

— Чому ви збрехали сьогодні вранці?

— Ділові обставини. Зрештою, я не довіряю югославській поліції. Вони не люблять італійців. Мене одразу б засудили.

— Можливо вас засудили за те, що ви насправді скоїли?

— Ні, я не маю ніякого відношення до тієї справи минулої ночі. Я не виходив із купе. Той англієць, він підтвердить. Не знаю, хто убив ту свиню Ретчетта. У вас немає проти мене ніяких доказів.

Пуаро щось написав на клаптику паперу. Він поглянув і стишено мовив: «Дуже добре. Можете йти.»

Фоскареллі на хвильку затримався. «Ви усвідомлюєте, що це не я? Я не маю до цього жодного стосунку!»

— Я сказав, що ви можете йти.

— Це змова. Ви хочете мене підставити? Все через цю свиню, яка повинна була піти на електричний стілець! Ганьба, що його визнали невинним. Якби це сталося зі мною, якби мене заарештували…

— Але це не були ви. Ви ніяк не пов’язані з викраденням дитини.

— Про що це ви? А, про дівчинку — вона була втіхою всього будинку. Вона називала мене Тоніо. Вона сідала в машину й трималася за кермо. Уся сім’я її обожнювала! Яка вона була гарненька!

Його голос став м’якіший, і з очей ринули сльози. Різко здійнявшись на ноги, він вибіг з вагону-ресторану.