— Бідолашний Алекс, бідолашний Ерні…
На хвилину запала мовчанка, поки двоє інших думали про Кристіана Гульбрандсена, про Алекса Рестаріка та про хлопчика Ерні — а також про те, як швидко вбивство спотворює й калічить душу людини.
— Але немає підстав сумніватися, що Льюїс ішов на великий ризик, коли переконав Едгара стати його співучасником — навіть у тому випадку, якщо він мав на нього великий вплив..
Кері Луїза похитала головою.
— То був не просто вплив. Едгар був відданий Льюїсові.
— Атож, — сказала міс Марпл. — Як Леонард Вайлі своєму батькові. Я думаю, а чи не…
І вона делікатно замовкла.
— Ти, мабуть, помітила схожість? — запитала Кері Луїза?
— То ти про це давно знала?
— Я здогадувалася. Я знала, що у Льюїса був короткий роман з актрисою, перед тим як він познайомився зі мною. Він мені про це розповів. Їхні стосунки не були серйозними, та жінка надто любила гроші й про нього зовсім не дбала, але я не сумнівалася в тому, що Едгар був насправді сином Льюїса…
— Атож, — сказала міс Марпл. — Це все пояснює.
— І він віддав своє життя за нього в кінці — сказала Кері Луїза. Вона подивилася на єпископа, й у її погляді було якесь благання. — Ви ж це знаєте.
Запала мовчанка, а тоді Кері Луїза сказала:
— Я рада, що вce так закінчилося. Що він віддав життя в надії врятувати хлопця… Люди, спроможні бути дуже добрими, можуть також бути дуже поганими. Я завжди знала, що Льюїс належить саме до таких людей… Але він дуже мене любив, і я любила його.
— А ти підозрювала його? — запитала міс Марпл.
— Ні, — сказала Кері Луїза. — Бо я була збита з пантелику отруєнням. Я знала, що Льюїс ніколи не став би мене труїти, а проте в листі Кристіана було явно сказано, що хтось мене отруював — тож я думала, що всі мої уявлення про людей були помилковими.
— А коли Алекса й Ерні знайшли вбитими? — запитала міс Марпл. — У тебе виникла тоді підозра?
— Так, — сказала Кері Луїза. — Бо я не думала, що хтось, крім Льюїса, міг наважитися на таке. І я стала боятися його наступних дій…
Вона легенько затремтіла.
— Я захоплювалася Льюїсом. Я захоплювалася — як би це висловити? — тим, що було в ньому доброго. Але тепер я зрозуміла, що коли ти добрий, ти повинен бути й смиренним.
Доктор Гелбрейт лагідно сказав:
— Саме цією вашою якістю я завжди захоплювався — вашим смиренням.
Її прегарні сині очі широко розкрилися від подиву.
— Але я не розумна — і не дуже добра. Я тільки здатна захоплюватися добротою в інших людях.
— Моя люба Кері Луїзо, — сказала міс Марпл.
— Я думаю, бабусі буде добре з тіткою Мілдред, — сказала Джіна. — Тітка Мілдред здається тепер набагато приємнішою — не такою дивною, якщо ви мене розумієте.
— Я тебе розумію, — сказала міс Марпл.
— А ми з Воллі повертяємося у Штати через два тижні.
Джіна скоса подивилася на свого чоловіка.
— Я все забуду про Стоунігейтс і про Італію, і все своє дівоче минуле, й стану стопроцентною американкою. Нашого сина завжди називатимуть Воллі Хад Молодший. Я не могла б висловити свої думки точніше, ти згоден, Воллі?
— Авжеж, не могла б, Катаріно, — сказала міс Марпл.
Воллі, поблажливо усміхнувшись до старої дами, яка плутає імена, лагідно її виправив:
— Її звуть Джіна, а не Катаріна.
Але Джіна засміялася:
— Вона знає, що каже! Ось побачиш — через мить вона тебе назве Петруччо [11] Катаріна й Петруччо — персонажі комедії В. Шекспіра «При боркання норовливої».
.
— Я тільки подумала, — сказала міг Марпл Волтеру, — що ви повелися дуже мудро, мій любий хлопче.
— Вона вважає, ти саме той чоловік, якого мені треба, — сказала Джіна.
Міс Марпл по черзі подивилася на обох. Як приємно, подумала вона, подивитися на двох молодих людей, які так люблять одне одного, й Волтер Хад тепер цілком перетворився з похмурого молодика, якого вона зустріла тут уперше, на добродушного усміхненого велетня…
— Ви двоє нагадуєте мені… — почала вона.
Джіна підбігла до міс Марпл і рішуче затулила їй рота.
— Ні, моя люба! — вигукнула вона. — Не кажіть нічого. Мені завжди вселяють підозру ваші сільські аналогії. У них завжди таїться якась шпилька. Ви дуже лукава жінка.
Її очі затуманилися.
— Коли я думаю про вас, про тітку Рут і про бабусю, про те, як ви дружили, коли були молоді… Мені так би хотілося побачити, якими ви були тоді! Я не можу собі уявити цього тепер…
— Воно й не дивно, — сказала міс Марпл. — Адже це було так давно…
Читать дальше