Агата Кристі - Гра дзеркал

— Невже справді? А мені — ні. Тобі навіть це вбивство, мабуть, до вподоби, чи не так?

Джіна судомно ковтнула повітря.

— Це несправедливо й жорстоко таке мені говорити. Я дуже любила дядька Кристіана. І хіба ти не знаєш, що хтось холоднокровно труїв бабусю протягом багатьох місяців? Який жах!

— Я вже тобі сказав, що мені тут не подобається. Мені не до вподоби те, що тут відбувається. Я їду звідси.

— Якщо тобі дозволять поїхати! Ти хіба не розумієш, що тебе можуть заарештувати за вбивство дядька Кристіана? Мені дуже не подобається те, як інспектор Кері дивиться на тебе. Він схожий на кота, що чатує на мишу, щомиті готовий стрибнути і встромити в неї свої гострі пазурі. Тільки тому, що ти виходив із зали міняти пробки й тому, що ти не англієць, вони, я певна, хочуть приписати вбивство тобі.

— Нехай вони спочатку знайдуть докази.

Джіна простогнала:

— Я боюся за тебе, Воллі. Я давно вже боюся.

— І даремно Я ж тобі кажу, що в них нема доказів.

Вони мовчки пішли до будинку.

Джіна сказала:

— Я не вірю, що ти справді хочеш, аби я поїхала з тобою в Америку…

Волтер Хад нічого не відповів.

Джіна Хад обернулася до нього й тупнула ногою.

— Я тебе ненавиджу. Ненавиджу. Ти бридкий — ти жорстока й нечутлива тварюка. І це після того, як я стільки для тебе зробила! Ти хочеш позбутися мене. Тобі байдуже, якщо ти більше ніколи мене не побачиш. Я була дурна, що погодилася вийти заміж за тебе, і я візьму розлучення відразу, як тільки зможу, я вийду заміж за Стівена або Алекса, і буду набагато щасливіша, аніж я могла б будь-коли бути з тобою. І я сподіваюся, що ти повернешся у Штаті й одружишся там із якою-небудь жахливою дівкою, що справді зробить тебе нещасним!

— Чудово! — сказав Воллі. — Тепер ми принаймі знаємо, де ми є!

Міс Марпл побачила, як Джіна й Воллі удвох зайшли в дім.

Вона стояла на тому самому місці, де інспектор Кері та констебль Доджет здійснювали свій експеримент трохи раніш пополудні.

Голос міс Белвер, що несподівано пролунав позад неї, примусив її здригнутися.

— Ви застудитеся, міс Марпл, стоячи тут отак після того, як зайшло сонце.

Міс Марпл слухняно пішла за нею, й вони швидко пройшли майже через весь дім.

— Я оце думала про трюки фокусників, — сказала міс Марпл. — Коли ти дивишся на них, то надзвичайно важко зрозуміти, як їх роблять, та коли хтось пояснить тобі, усе здається до абсурду простим. (Хоч навіть тепер я не можу собі уявити, звідки фокусники беруть прозорі чаші із золотими рибками.) Чи бачили ви коли-небудь, як жінку перепилюють надвоє — неймовірний трюк! Я була зачарована ним, коли мечі було дванадцять років, я добре все пам'ятаю. І я ніколи не могла збагнути, як його роблять. Але якось в одній із газет було надруковано статтю, де з усіма подробицями розповідалося про цей фокус. Я думаю, газетам не слід робити цього, чи не так? Здається, там була не одна дівчина, а дві. І глядачам показували голову однієї й ноги другої. Ти думаєш, це одна дівчина, а насправді їх дві — а якщо зробити фокус навпаки, то він теж вийде чи не так?

Міс Белвер подивилася на неї з легким подивом.

Міс Марпл не часто була такою балакучою й говорила так не до ладу. «Це надто сильно подіяло на стареньку», — подумала міс Белвер.

— Коли ти дивишся на одну сторону речі, ти бачиш лише одну її сторону, — провадила міс Марпл. — Але все чудово сходиться, коли ти зумієш зрозуміти, де реальність, а де — ілюзія. — вона раптово урвала потік своїх міркувань і запитала: — 3 Кері Луїзою все гаразд?

— Так, — сказала міс Белвер. — 3 нею все гаразд. Але вона пережила справжнє потрясіння, знаєте, коли їй розповіли, що хтось хоче її вбити. Я хотіла сказати, що для неї це було особливим потрясінням, адже вона не розуміє насильства.

— Кері Луїза розуміє деякі речі, що їх ми не резуміємо, — замислено промовила міс Марпл. — Так було завжди.

— Я знаю, що ви маєте на увазі, — але вона не живе в реальному світі.

— Ви справді так думаєте?

Міс Белвер подивилася на неї з подивом.

— Ще ніколи не було людини, такої далекої від світу, як Кара…

— А ви не думаєте; що можливо… — міс Марпл замовкла, коли повз них сягнистою ходою пройшов Едгар Лоусон.

Він сором'язливо привітав їх кивком, але відвернувся, коли порівнявся з ними.

— Тепер я зрозуміла, кого він мені нагадує, — сказала міс Марпл. — Це спало мені на думку лише кілька хвилин тому. Він дуже схожий на молодика, якого звали Леонард Вайлі. Його батько був зубним лікарем, але він став старий, сліпий, і його рука почала тремтіти, тому люди воліли лікуватися в його сина. Але старий дуже переживав через це, був пригнічений, казав що з нього вже не буде ніякого пуття, й Леонард, який мав добре серце, але не відзначався розумом, став прикидатися, ніби він багато п'є. Від нього завжди смерділо віскі, й він став удавати п'яного, коли приходили його пацієнти. Він думав, що тепер вони знову почнуть ходити до батька й казати, що з молодого лікаря немає пуття.