Агата Кристі - Гра дзеркал

Кері Луїза затремтіла. Її погляд знову втупився кудись у далечінь.

— Ми хотіли зробити так багато для цих хлопчиків… І нам дещо вдалося. Декотрі з них досягли неабияких успіхів і нині працюють на відповідальних посадах. Іноді вони ковзаються й відкочуються назад, але цьому перешкодити важко. Умови сучасного цивілізованого життя такі складні — занадто складні для простих і недорозвинених натур. Ти знаєш про великий план Льюїса? Він завжди вважав, що можливість вирушити в далекі мандри врятувала в минулому чимало потенційних злочинців. Вони відпливали за океан — і розпочинали нове життя за далеко простіших обставин. На цій основі він опрацював цілком сучасний проект. Купити великий клапоть території або кілька островів. Фінансувати її протягом кількох років, організувавши там спільноту, яка могла б утримувати себе, причому кожен мав би в ній свою частку. Але ця територія має бути десь так далеко, щоб ні в кого не було спокуси повернутися до великих міст та до колишнього життя. А ле це лише мрія. Для її втілення потрібні дуже великі гроші, а тепер ми маємо не так багато філантропів, спроможних дивитися в майбутнє. Нам потрібен ще один Ерік. Ерік підтримав би наш задум, він був ентузіастом таких ідей.

Міс Марпл побачила маленькі ножиці і стала з цікавістю їх роздивлятися.

— Які дивні ножиці, — сказала вона. — Вони мають дві дірки для пальців з одного боку, й одну — з другого.

Погляд Кері Луїзи повернувся з тієї неймовірно далекої відстані.

— Алекс подарував їх мені сьогодні вранці, — сказала вона. — Вважають, що такими ножицями зручніше обрізати нігті на правій руці. Любий хлопчик, він так їх розхвалював і відразу ж попросив мене випробувати їх.

— А потім акуратно зібрав обрізки твоїх нігтів і забрав їх із собою, — сказала міс Марпл.

— Так, — підтвердила Кері Луїза. — Він… — Вона раптом замовкла: — А чому ти про це сказала?

— Я думала про Алекса. Він був розумний хлопець. Розумний і кмітливий.

— І саме тому він помер, ти це хотіла сказати?

— Думаю, що так.

— Він і Ерні… Мені боляче навіть згадувати про них. Коли, вони сказали, це сталося?

— Сьогодні ввечері. Десь між шостою і сьомою годинами.

— Після того, як вони закінчили свою роботу в театрі?

— Так.

Сьогодні ввечері там була Джіна й Воллі Хад. Стівен теж, він сказав, що йде шукати Джіну… Але за таких обставин кожен міг би…

Та міс Марпл довелося урвати плин своїх думок.

Кері Луїза запитала спокійно й цілком несподівано:

— Ти вже багато знаєш, Джейн?

Міс Марпл рвучко підвела голову. Погляди двох жінок зустрілися.

— Якби я була цілком певна… — повільно проказала міс Марпл.

— Я думаю, ти вже цілком певна, Джейн.

Так само повільно міс Марпл запитала:

— Чого ти від мене хочеш? Що я маю зробити?

Кері відхилилася на подушки.

— Усе у твоїх руках, Джейн. Роби те, що ти вважаєш за потрібне.

І вона заплющила очі.

— Завтра, — сказала міс Марпл із ваганням у голосі, — я спробую поговорити з інспектором Кері. Якщо він захоче вислухати мене…

Інспектор Кері запитав із нетерпінням у голосі:

— То що ви мечі скажете, міс Марпл?

— Якщо не заперечуєте, то я хотіла б пройти з вами до Великої Зали.

Інспектор Кері був дещо здивований.

— Мушу сказати, у вас трохи дивне уявлення про конфіденційність. Безперечно, що тут…

І він окинув поглядом кабінет.

— Конфіденційність для мене зараз не головне. Я хочу вам показати дещо. Щось таке, що допоміг мені побачити Алекс Рестарік.

Інспектор Кері, придушивши зітхання, підвівся й пішов за міс Марпл.

— Хтось вам щось розповів? — запитав він із надією в голосі.

— Ні, — сказала міс Марпл. — Ідеться не про те, що можуть розповісти люди. Ідеться про циркові фокуси. Вони відводять людям очі, коли їх роблять, — якщо ви розумієте, до чого я веду.

Інспектор Кері нічого не розумів. Він дивився на свою співрозмовницю й думав, що в неї, мабуть, не все гаразд із головою.

Міс Марпл зупинилася посеред зали й помахом руки підкликала інспектора, щоб він став поруч із нею.

— Я хочу, аби ви собі уявили, що ви дивитеся виставу в театрі, інспекторе. Виставу, яка відбувалася того вечора, коли вбили Кристіана Гульбрандсена. Ви перебуваєте в залі для публіки й дивитеся на людей, що перебувають на сцені. На місіс Сероколд, на мене, на місіс Стріт, на Джіну й Стівена. Як на кожній сцені, там є входи та виходи, й персонажі виходять, куди їм треба. Та коли ви перебуваєте серед публіки, ви не думаєте про те, куди вони виходять насправді . Вони виходять «у парадні двері», «на кухню», і коли двері відчиняються, ви бачите шматочок розмальованого заднього тла. Але насправді вони виходять за бічні або задні лаштунки сцени, туди, де перебувають теслярі й електрики та інші актори, що чекають свого виходу; вони виходять у зовсім інший світ.