Агата Кристі - Гра дзеркал

Голоси за зачиненими дверима Льюїсового кабінету можна було ясно почути. Несподівано їх стало чути зовсім виразно. Едгар Лоусон кричав, тоді як голос Льюїса Сероколда залишався на своїх рівних, розважливих нотах.

— Брехня, брехня, брехня — все брехня! Ви — мій батько. Я ваш син. Ви позбавили мене своїх прав. Цей маєток належить мені. Ви ненавидите мене — ви хочете мене позбутися!

Почулися лагідні, заспокійливі слова Льюїса, а потім істеричний голос залунав ще гучніше. Він викрикував брудну лайку. Едгар, здавалося, швидко втрачав контроль над собою. Долинали окремі слова Льюїса: «заспокойтеся…», «прошу вас, заспокойтеся…», «ви ж знаєте, усе це неправда…» Але ті слова, здавалося, не тільки не втихомирювали, а, навпаки, ще більше розлючували знавіснілого молодика.

У залі панувала мовчанка, підсвідомо ніхто не хотів розтуляти рота, усі напружено дослухалися, що там відбувається за замкненими дверима кабінету Льюїса.

— Я примушу вас вислухати мене! — горлав Едгар. — Я зітру цей зневажливий вираз із вашого обличчя. Я помщуся, не сумнівайтеся. Помщуся вам за всі мої страждання.

Другий голос пролунав тепер різко, несхожий на звичайний, позбавлений будь-яких емоцій голос Льюїса.

— Опустіть револьвер!

Джіна голосно зойкнула:

— Едгар його вб'є! Він божевільний. Чи не слід нам викликати поліцію абощо?

Кері Луїза, досі неззорушна, лагідно промовила:

— Немає потреби хвилюватися, Джіно. Едгар любить Льюїса. Він лише розігрує трагедію, ото й усе.

Тепер крізь двері до них долинув сміх Едгара, й міс Марпл мусила визнати, що то був справді божевільний сміх.

— Так, я маю револьвер, і він заряджений. Мовчіть і не рухайтеся. Ви повинні вислухати мене. Ви влаштували проти мене змову, й тепер ви за це заплатите.

Пролунав звук схожий на постріл із пістолета, й усі вони стрепенулися, але Кері Луїза сказала:

— Це не там — це десь зовні, у парку.

А тим часом за замкненими дверима Едгар кричав високим верескливим голосом:

— Ви тут сидите й дивитеся на мене, дивитеся і вдаєте незворушність! Чому ви не падаєте переді мною навколішки й не благаєте прощення? Я стрілятиму, попереджаю вас. Я стрілятиму і вб’ю вас! Я ваш син — ваш невизнаний, зневажений син, ви хотіли заховати мене від людей, а може, й прибрати зі світу. Ви послали своїх шпигів, щоб вони стежили за мною, щоб вони цькували мене, ви влаштували проти мене змову! Ви, мій батько! Мій батько. А я лише байстрюк, чи не так? Лише байстрюк. Ви годували мене брехнею. Вдавали, ніби ви добрий до мене, і весь час… і весь час… Ви не гідні того, щоб жити. Я не дозволю вам жити.

І знову полився потік брудної лайки. Десь посеред цієї сцени до свідомості міс Марпл дійшло, що міс Белвер сказала:

— Ми повинні зробити щось, — і покинула залу.

Едгар зробив паузу — мабуть, шоб набрати повітря у груди, а тоді закричав:

— Ви зараз помрете — помрете! Ви помрете тепер. Ось вам, дияволе, ось вам!

Гримнули два лункі постріли — і тепер уже не в парку, а за замкненими дверима, в цьому сумніву не було.

Хтось — міс Марпл здалося, що то була Мілдред — вигукнув:

— О Боже, що нам робити?

У кімнаті щось важко впало, а потім пролунав звук, ще жахливіший, ніж дотепер, звук гірких, натужних схлипувань.

Хтось пройшов повз міс Марпл і почав трясти двері та грюкати в них.

То був Стівен Рестарік.

— Відчиніть двері! Відчиніть двері! — закричав він. Міс Белвер повернулася в залу. У руці вона тримала в’язку ключів.

— Спробуйте ці, — сказала вона, важко відсапуючись. У цю мить спалахнули лампочки, які перегоріли були під час короткого замикання. Зала знову повернулася до житгя після своєї моторошної півтемряви. Стівен Рестарік став пробувати ключі. Вони почули, як у кімнаті випав із замка ключ, коли він так робив.

Там досі лунало розпачливе схлипування. Волтер Хад, ліниво увійшовши до зали, став як укопаний і запитав:

— Що тут діється?

Мілдред сказала зі слізьми на очах:

— Той псих застрелив містера Сероколда.

— Дозвольте мені, буде ласка. — це був голос Кері Луїзи. Вона підвелася, підійшла до замкнених дверей кабінету й дуже лагідно відтрутила Стівена Рестаріка вбік. — Дозвольте мені поговорити з ним.

Вона покликала — дуже лагідним голосом:

— Едгаре… Едгаре… будь ласка, дозвольте мені увійти. Прошу вас, Едгаре.

Вони почули, як ключ було вставлено в отвір замка. Він обернувся, І двері повільно відчинилися.

Але їх відчинив не Едгар. То був Льюїс Сероколд. Він важко дихав так, ніби щойно зупинився після швидкого бігу, але в усьому іншому був незворушний.