Агата Кристі - Забуте вбивство

— Ви маєте цілковиту слушність, — сказала Ґвенда.

— А як бути з вами двома? Чи слід мені відрекомендувати вас відразу? Чи це перешкодить їй говорити відверто?

Ґвенда повільно сказала:

— Сільські люди дуже підозріливі. Мабуть, буде ліпше, якщо ви приймете її сам-один.

— Я теж так думаю, — погодився з нею Джайлз.

Доктор Кеннеді сказав:

— Якщо ви сидітимете в сусідній кімнаті й двері до неї залишити трохи прочиненими, то ви зможете почути все, що тут говоритиметься. Я вважаю, за тих обставин, які склалися, так буде найкраще.

— Це, звичайно, можна вважати підслуховуванням, але мені байдуже, — сказала Ґвенда.

Доктор Кеннеді слабко усміхнувся й сказав:

— Я не думаю, що тут може йтися про якийсь етичний принцип. Я не збираюся давати їй обіцянку тримати все в таємниці — хоч і готовий дати їй свою пораду, якщо вона її в мене попросить.

Він подивився на свій годинник.

— Поїзд має прибути на станцію Вудлі-Роуд о четвертій тридцять п'ять. До його прибуття залишилося кілька хвилин. Потім їй знадобиться ще хвилин п'ять, щоб піднятися на пагорб.

Він неспокійно заходив по кімнаті. Обличчя в нього було втомлене й напружене.

— Я не розумію, — сказав він. — Я зовсім не розумію, що все це означає. Якщо Гелена ніколи не покинула той дім, якщо її листи до мене були фальшивками… — Ґвенда смикнулася, але Джайлз зупинив її кивком голови. Доктор провадив: — Якщо бідолашний Келвін її не вбив, то що, на Бога, могло там статися?

— Її вбив хтось інший, — сказала Ґвенда.

— Але ж, моя люба дитино, якщо її вбив хтось інший, тоді чому Келвін так уперто наполягав, що вбив її він?

— Бо так він думав. Він знайшов її там на ліжку й подумав, що це зробив він. Таке могло з ним статися, хіба ні?

Доктор Кеннеді роздратовано потер собі ніс.

— Звідки мені знати? Я не психіатр. Потрясіння? Нервовий стрес? Так, я думаю, це було можливо. Але кому треба було вбивати Гелену?

— Ми думаємо, то був один із трьох, — сказала Ґвенда.

— Один із трьох? Яких трьох? Ніхто не мав зрозумілої причини вбивати Гелену, якщо тільки вони цілком не схибнулися з глузду. У неї не було ворогів. Усі її любили.

Доктор Кеннеді підійшов до шухляди письмового столу й понишпорив у ній.

Він дістав звідти побляклу фотографію. На ній була зображена висока дівчина шкільного віку в спортивному костюмі, волосся в неї було відкинуте назад, обличчя сяяло. Кеннеді, набагато молодший Кеннеді з радісним обличчям стояв біля неї, тримаючи на руках цуценя тер'єра.

— Я багато думав про неї останнім часом. — сказав він бляклим голосом. — Протягом багатьох років я взагалі про неї не думав — і мені майже пощастило її забути… Тепер я думаю про неї весь час. Ви — причина цього.

Його слова прозвучали майже як звинувачення.

— Я думаю, вона цьому причиною, — сказала Ґвенда.

Він рвучко обернувся до неї.

— Що ви маєте на увазі?

— Тільки те, що сказала. Я не можу пояснити. Але так воно є. Сама Гелена захотіла нагадати вам про себе.

Тонкий меланхолійний посвист паровоза долинув до їхніх вух. Доктор Кеннеді вийшов у засклені двері, а вони за ним. Слід від диму повільно тягся внизу по долині.

— Це потяг, — сказав Кеннеді.

— Підходить до станції?

— Ні, відходить від неї. — Він помовчав. — Вона з'явиться з хвилини на хвилину.

Та минали хвилини, а Лілі Кімбл не з'являлася.

Лілі Кімбл вийшла з поїзда на вузловій станції Дилмаут і через міст перейшла на колію, де стояв поїзд місцевого сполучення. У ньому було небагато пасажирів — з півдесятка щонайбільше. То був мертвий час дня, а день до того ж був ярмарковим у Гелчестері.

Незабаром поїзд рушив, з поважним пахканням прокладаючи собі шлях по звивистій долині. До кінцевої станції в Лонсбері-Бей були три зупинки: Ньютон-Ленґфорд, Метчінґз-Голт (біля Вудлі-Кемпа) та Вудлі-Болтон.

Лілі Кімбл дивилася з вікна очима, які не бачили гарного сільського краєвиду, бо перед ними постійно маячив гарнітур меблів у стилі доби короля Якова, обтягнутий тканиною кольору зеленої яшми…

Вона була єдиним пасажиром, який вийшов на крихітній станції в Метчінґз-Голт. Віддала свій квиток і повз білетну касу вийшла на перон. Пройшовши трохи понад колією, побачила вказівний знак із написом «До Вудлі-Кемпа», що вказував на стежку, яка підіймалася на крутий пагорб.

Лілі Кімбл швидко пішла нагору тією стежкою. Стежка бігла між лісом і крутим схилом пагорба, що заріс вересом і дроком.

Хтось вийшов із лісу, і Лілі від несподіванки стрепенулася.