Джон Карр - Безтілесна людина

І знову вони мовчки подивились одне на одного. Кисло посміхнувшись, Ремпол згорнув свій розклад і сховав до кишені. З вулиці долинали пориви нічного вітру. За зачиненими дверима чути було кроки доктора Фелла.

Наступного ранку Ремпол заспав. Коли він зійшов снідати, служниця Віда подала йому яєчню з беконом і сказала:

Щойно прийшов старший інспектор Хедлі.

— Ви бачили Фелла? — нетерпляче запитав у Ремпола Хедлі. — Він прочитав листи? Що там?

— А у вас є новини? — поцікавився Ремпол.

— Так, і важливі. Петтіс і Бернабі не винні. Обидва мають залізне алібі.

Почувши за дверима знайомі незграбні кроки та стукіт ціпка, він замовк. Доктор Фелл штовхнув двері й увійшов до кімнати.

— То як? — вихопилось у Хедлі. — Ви знайшли те, що шукали?

— То були не листи. Саме в цьому й полягає помилка. Ви й досі не здогадуєтеся, що то було? Вам не терпиться побачити невидимого вбивцю, чи не так? Ви бажаєте зустріти проклятого вампіра, безтілесну людину, яка виникла в нашій уяві? Гаразд, я вам покажу її. Може, нам пощастить почути зізнання.

— Чиє?

— Треба їхати до будинку Грімо. Їдьмо!

Доктор Фелл обережно відчинив двері вітальні. Ернестіна Дюмон стояла, тримаючись однією рукою за край труни. Світло від високої, тонкої свічки золотило її вже трохи сиве волосся і навіть робило меншою її зсутулену постать. Коли вона повільно повернула голову й глянула на них, вона побачила її запалі, але без сліз очі.

— Вам краще зізнатися, — ввічливо звернувся до неї і доктор Фелл. — Повірте мені, так буде краще.

— Зізнатися?! То ось що ви подумали, дурні? Зізнатися! Зізнатися в убивстві?

— Ні, — відказав доктор Фелл. Голос його важко пролунав у кімнаті. — Бачте, вчора чоловік на прізвище О'Рорк дещо нам розповів. Зокрема й про те, що обман чуттів, як на сцені, так і в житті, завжди здійснюють за допомогою спільника. Цей випадок не став винятком. Ви були спільником ілюзіоніста й убивці.

— Безтілесна людина! — вигукнула мадам Дюмон й раптом зайшлась істеричним сміхом.

— Безтілесна людина, — спокійно проказав за нею доктор Фелл і обернувся до Хедлі. — У буквальному розумінні. Безтілесна людина, чиє ім'я, навіть коли ми його й не знали, було безглузде й жахливе, тому що правдиве. Жах і сором!.. Хочете бачити вбивцю, на якого полюєте? Ось він лежить, — промовив доктор Фелл і повільно показав на біле, мертве, німотне обличчя доктора Шарля Грімо. — Але судити його Бог тепер забороняє.

Доктор Фелл спокійно дивився на жінку, яка все ще стояла біля труни, немовби захищаючи її.

— Ма-а-дам, — промовив Фелл, — чоловік, якого ви любили, мертвий. Тепер він за межами дії закону, і хоч би який злочин колись скоїв, за нього вже заплатив. Наше невідкладне завдання, ваше й моє, — зробити так, щоб не завдати шкоди живим. Але ви, бачте, причетні до злочину, хоча самі й не вбивали. Повірте, мадам, якби я міг усе пояснити, не згадуючи про вас узагалі, я б це зробив.

Безмежне співчуття в голосі Гідеона Фелла, здавалося, вплинуло на мадам Дюмон, мов сон після сліз.

— Ідіть нагору. Ідіть до його кімнати, — промовила вона кволим голосом. — Я прийду туди.

Темними сходами вони, нікого не зустрівши, піднялися нагору й увійшли до кабінету Грімо, де було так темно, що Хедлі довелося ввімкнути лампу на столі. Пересвідчившись, що двері зачинені, він обернувся до доктора Фелла.

— Ви хочете довести, що Грімо вбив Флея?

— Так.

— Тоді як же він у той час, коли лежав непритомний у лікарні й умирав на очах у свідків, пішов на Каліостро-стріт і…

— Не в той час, — спокійно відказав доктор Фелл. — Бачте, це саме те, чого ви не розумієте. Це те, що збило вас із правильного шляху. Це те, що я мав на увазі, коли говорив, що справа не перевернута з ніг на голову, а пішла хибним, зворотним шляхом. Флея було вбито раніше, ніж Грімо. Навіть більше, Грімо, знаючи, що помирає, намагався сказати нам правду.

Доктор Фелл, важко дихаючи, опустився на стілець біля столу, якийсь час дивився відсутнім поглядом на лампу, потім заговорив знову:

— Отже, три суттєвих моменти. Перший. Брата Анрі не існує. Є лише два брати. Другий. Обидва ці брати казали правду. Третій. Питання часу повернуло справу на хибний шлях. Багато чого в пій по так через відомі нам короткі проміжки часу. Це те, що виставляв нашого вбивцю як безтілесну людину. Все легко зрозуміти, якщо повернутися думкою назад.

Згадайте вчорашній ранок. Постріл. Три свідки, яким можна вірити, одностайні в тому, що цей постріл пролунав рівно о десятій двадцять п'ять. Мене зацікавило, чому вони до секунди сходяться саме на цьому часі. Коли на вулиці трапляється нещасливий випадок, навіть найспокійніші свідки не дивляться на годинники, а якщо й дивляться, то час не збігається у всіх з такою неймовірною точністю. Але в нашому випадку свідки казали правду.