Гастон Леру - Таємниця Жовтої кімнати

Йду за нею до спальні… до її спальні… Дивлюся на те місце, де щойно лежав лист… Він був адресований їй, звичайно ж, їй… Боже, як вона тремтить, сердешна… Тремтить, слухаючи розповідь батька про перебування злочинця в її кімнаті, про догоню… Але видно, видно, що остаточно заспокоюється лише тоді, коли їй сповіщають: злочинцеві з допомогою якогось неймовірного чаклунства пощастило вислизнути з наших рук…

Потому западає мовчанка. І яка мовчанка! Професор, Ларсан, татусь Жак і я — усі ми дивимося на Матильду. Які думки снують навколо неї в цій тиші?.. Після незбагненної появи злочинця в оцій спальні і після його таємничого зникнення в галереї всі думки, здавалося мені, починаючи від мізкувань татуся Жака, аж до підозр, що почали народжуватися в голові професора Станжерсона, можна було висловити одним реченням, зверненим до неї: «О ти, кому відома таємниця, розкажи її нам, і тоді ми, може, зуміємо врятувати тебе!» Ах, як би я хотів її врятувати… від неї самої й від того, іншого!.. Хотілося плакати… Так, я відчував, як очі мої наповняються сльозами від усвідомлення власної безсилі перед величезним нещастям, яке так старанно приховували…

Вона зараз переді мною, жінка, напахчена парфумами «дами в чорному»… Нарешті я бачу її в цій кімнаті, в спальні, куди вона відмовилася мене впустити після першого замаху… в кімнаті, де мовчала, де й далі справляє мовчанку… З того фатального моменту у Жовтій кімнаті ми всі впадаємо коло цієї мовчазної жінки, аби дізнатися те, що знає вона. Наша жадібна цікавість завдає їй, мабуть, ще більшої муки. І хто знає, може, розкриття таємниці спричинить іншу драму, ще жахливішу, аніж та, що тут уже відбулася? Хто гарантує, що це не призведе до її загибелі? Проте вона вже ледь не загинула… А ми й досі нічого не знаємо… Вірніше, серед нас є такі, хто нічого не знає. Але я… Коли я дізнаюся — хто, я знатиму все… А тим часом хто ж він? Хто?.. Не знаючи цього, мушу мовчати, мовчати, жаліючи її, бо жодного сумніву немає: вона знає, в який спосіб той вийшов з Жовтої кімнати, знає, але мовчить. Чи маю я право щось казати? От коли знатиму — хто, я побалакаю з ним, і тільки з ним!

Вона дивиться на нас, дивиться ніби здалеку, ніби нас немає в кімнаті… Нарешті професор порушує мовчанку. Заявляє, що відтепер не залишить дочку. Даремно Матильда намагається заперечувати проти цього категоричного рішення. Станжерсон і слухати нічого не бажає. Ні, сьогодні ж він переселиться до її апартаментів. Потім, занепокоєний станом доньчиного здоров’я, дорікає їй: навіщо підвелась?.. Раптом заговорює до неї, як до малої дитини, щось промовляє, посміхається їй… Він уже не тямить, що говорить, що робить… Славетний професор не може дати собі ради… Белькоче. Це свідчить про розумовий розлад… Врешті, всі ми зараз у такому ж стані… Та ось панна Станжерсон промовляє зовсім прості слова:

— Татусю! Татусю!

Але в її голосі звучить таке страждання, що професор вибухає риданням. Татусь Жак сякається, навіть Фредерік Ларсан і той змушений відвернутись, аби приховати розчулення… Та я й сам більше не можу… І вже ні про що не думаю, нічого не відчуваю, обернувся на якусь одноклітинну істоту… Я сам собі огидний…

З моменту замаху в Жовтій кімнаті Фредерік Ларсан теж уперше побачив панну Станжерсон. Як і я, настійливо домагався дозволу її допитати, але його так само, як і мене, відшивали. Йому, як і мені, відповідали одне: панна Станжерсон ще надто слабка, допит слідчого її перевтомив і таке інше… Очевидним було Матильдине небажання допомогти нам у розслідуванні. Щодо мене, то мене це не дивувало, а от у Фредеріка Ларсана викликало подив. Адже ми з ним дотримували протилежних поглядів на злочин…

Вони плачуть… І я ще раз ловлю себе на тому, що подумки повторюю: «Врятувати Матильду! Врятувати! Навіть проти її волі. Але, рятуючи, не скомпрометувати. Й при цьому не дати йому говорити. Кому — йому? Йому, вбивці! Схопити й заткати йому пельку…» Але ж казав Робер Дарзак: «Для того, щоб йому закрити рота, його треба вбити!» Такий логічний умовивід зі слів Робера Дарзака. Чи маю я право порішити людину, яка хоче вбити Матильду Станжерсон? Ні! Ну а якщо все-таки так станеться? Слід спробувати хоча б для того, аби впевнитися: чи справді він існує в плоті й крові! Хоча б для того, аби побачити його мертвим, якщо не пощастило схопити живцем…

Боже милий, як натякнути цій жінці, котра навіть не дивиться на нас, поглинута своїм страхом та батьковим горем, що я на все готовий, аби врятувати її?.. Авжеж, авжеж, я знову силкуюсь міркувати розсудливо й спробую цього разу почати не з хибного краю, я здійсню чудеса!..