Гастон Леру - Таємниця Жовтої кімнати

Я підходжу до неї, намагаюся заговорити, хочу благати її довіритися мені… Сказати в кількох словах, які б вона одна зрозуміла, що знаю, в який спосіб злочинець вибрався із Жовтої кімнати, що я наполовину розкрив секрет, що співчуваю їй від щирого серця… Але вона вже киває нам дати їй спокій, цей безмовний порух виказує безмежну втому, жінці потрібен відпочинок… Професор Станжерсон просить нас повернутися до наших кімнат, дякує нам — одне слово, виряджає… Ми з Фредеріком Ларсаном кланяємось і в супроводі татуся Жака виходимо в галерею. Чую, як Ларсан мимрить собі під ніс:

— Диво… Диво…

Киває мені зайти до нього в кімнату. На порозі, обернувшись до татуся Жака, запитує:

— Ви його добре розгледіли?

— Кого?

— Злочинця.

— Ще б пак! Велика руда борода, руде волосся…

— Мені теж так здалося, — встряю я.

— І мені, — погоджується Ларсан.

Ось ми опиняємося вдвох із великим Фредом у його кімнаті, щоб обговорити подію. Балакаємо вже цілу годину, повертаємо справу то так, то сяк. З Фредових запитань, з його пояснень зрозуміло, що він — усупереч власним очам, і моїм, й очам усіх присутніх — переконаний: злочинець зник в одному з потаємних хідників замку, який добре знає.

— Він знає замок, — каже Фред, — дуже добре знає…

— Цей чоловік високий на зріст, має кремезну статуру…

— Саме таку статуру, як треба, — бурчить Фред.

— Розумію вас, — відповідаю. — А як ви поясните руду бороду й руду чуприну?

— Завелика борода, загуста чуприна… Все фальшиве, — робить висновок Фредерік Ларсан.

— Не поспішайте. На думці у вас Робер Дарзак… Чи ви коли дасте йому спокій? Я особисто певен, що він не винний.

— Тим краще! Бажав би в це вірити. Проте всі докази проти нього. Ви помітили сліди на килимовій доріжці? Підіть-но подивіться.

— Я їх бачив. Це «елегантні» сліди, ті самі, що з берега ставу.

— Сліди Робера Дарзака — невже ви це заперечуватимете?

— Тут можна помилитись.

— А чи помітили ви, що сліди не повертаються? Коли чоловік вибіг з кімнати, а ми кинулися навздогін, його черевики слідів не лишили.

— Ймовірно, чоловік перебував у кімнаті не одну годину, тож багнюка на підошвах встигла висохнути. До того ж він біг дуже швидко, торкаючись килима носками черевиків. Адже ми бачили, як він утікає, але не чули гупання… — Раптом я припинив цей уривчастий, непослідовний, недостойний нас обмін думок і знаком закликав Ларсана прислухатися: — Там, унизу… Хтось зачиняє двері…

Я підвівся, Ларсан теж. Ми спустились на перший поверх, вийшли з замку. Я повів Ларсана до однокімнатної прибудови під терасою, на яку виходило вікно наріжної галереї. Пальцем кивнув йому на щойно відкриті, а тепер зачинені двері, з-під яких сяяло світло.

— Лісничий! — сказав Фред.

— Зайдімо туди! — прошепотів я.

І, зважившись (на що, хіба я сам знав? Зважившись уважати винним лісничого? Хіба я був цього певен?), я ступив до дверей і різко постукав.

Дехто подумає, що ми загаялися з відвідинами лісничого, що, прогавивши злочинця, мали б найпершим обов’язком шукати його скрізь довкола замку, в парку, по всіх усюдах…

На такий закид нам лишається відповісти: злочинець зник із галереї у такий спосіб, що нам справді почало здаватися — його ніде не існує! Він утік у той момент, коли всі ми мало не руками його тримали, мало не торкалися його… Тож хіба могли собі уявити, що знайдемо його вночі в таємничій темряві парку? Адже я вам уже розповів, як мене приголомшило його зникнення!

На мій стукіт двері відразу ж одчинилися. Лісничий спокійно запитав, що нам треба. Він був у сорочці й, певно, намірявся лягати. Щоправда, ліжко ще не було розстелене.

Ми ввійшли.

— Ти ба, — подивувавсь уголос я, — ви ще не лягали?

— Ні! — грубо відказав лісничий. — Я обходив парк та ліс. Щойно повернувся. А зараз хочу спати. На добраніч!

— Послухайте-но, — сказав я, — під вашим вікном щойно стояла драбина…

— Яка драбина? Ніякої драбини я не бачив. Прощавайте!

І він нас спокійнісінько виставив за двері.

Надворі я кинув поглядом на Ларсана. Той здавався незворушним.

— Ну то що? — не вгавав я.

— А що? — перепитав Ларсан.

— Ви не завагались у своїй переконаності?

Ларсан, безсумнівно, був у поганому гуморі. Коли ми поверталися до замку, я почув, як він промимрив собі під ніс:

— Невже я міг так помилитися!..

Однак мені здалося, що ці слова були адресовані скоріше мені, ніж собі самому. І ще він докинув:

— У кожному разі невдовзі ми все знатимемо… Вранці усе проясниться».