Гастон Леру - Таємниця Жовтої кімнати

«Ми розпрощалися біля моєї кімнати, меланхолійно потиснувши один одному руку. Мене тішило, що пощастило посіяти зернятко сумніву в його душі, похитнути упередженість цієї людини, людини з таким рідкісним інтелектом… Так, розумом його Бог не обділив, але методом Фред, безперечно, не володіє. Я вже не лягав спати. Дочекався світанку й зайшов на подвір’я. Обійшов його, вивчаючи всі сліди, що вели до нього чи з нього. Але сліди були змішані й такі нечіткі, що я нічого не зміг із них витягти. До речі, вважаю за необхідне зауважити, що взагалі-то мені зовсім невластиво надавати надто великого значення зовнішнім доказам, які викривають злочинця. Метода, за якою судять про злочин, виходячи з відбитків чиїхось підошов, здається мені досить-таки примітивною. Трапляється багато ідентичних слідів, тож навряд чи можна покладати на них великі надії. Вони можуть вказати лише на напрям пошуку, але в-жодному разі їх не можна розцінювати як остаточний доказ.

Хай там як, але думки мої перебували у великому замішанні. Я пішов до парадного двору й почав роздивлятися усі сліди, подумки просячи їх підкинути мені правильний напрям пошуку, аби зачепитися за щось реальне, за щось таке, з чого зможу виходити в своїх міркуваннях із приводу подій у таємничій галереї. Міркувати, але як?.. Як міркувати?..

Ну, звичайно, треба схопитися з нехибного кінця. У відчаї я сідаю на каменюку в безлюдному дворі… Що я роблю вже добру годину, що як не марудну роботу найпересічнішого поліцая? Не дивна річ, якщо припущуся помилки, як припускається перший-ліпший слідчий при вигляді слідів, які невідомо куди тебе виведуть. Я сам собі осоружний, почуваюсь інтелектуально ще нижчим, ніж усі поліційні агенти, вигадані романістами, агенти, котрі послуговуються як посібниками романами Едгара По і Конан Дойла. Ах, літературні агенти!.. Вони ладні нагромадити силу-силенну нісенітниць через нікчемний слід на піску або відбиток руки на стіні! Та і ти, Фредеріку Ларсан, жалюгідний літературний агенте!.. Начитався Конан Дойла, старий! Присягаюся, Шерлок Холмс змусить тебе припуститись гірких помилок. Маю на увазі твої міркування. Так-так, помилок, дурніших за ті, про які читаєш у романах… І ти, чого доброго, заарештуєш безневинну людину! З твоїм, запозиченим у Конан Дойла, методом ти зумів переконати і слідчого, й шефа поліції, геть усіх… Ти шукаєш останнього доказу… Останнього! Скажи краще — першого, небораче! Все, що сприймається на дотик, не обов’язково може правити за доказ… Я сам щойно нахилявся над зримими слідами, але виключно для того, щоб унести їх до кола, яке накреслив мій мозок. Але часто це коло таке вузьке!.. Та хоч хай там що, воно було широченне — адже містило в собі істину! Так, так присягаюся: видимі сліди завжди були лише моїми прислужниками й ніколи — хазяями. Їм нізащо не вдалося б зробити з мене потвору, ще гіршу за сліпця (хоча що, здавалося б, що може бути страшніше за сліпоту?), — потвору, яка усе бачить у кривому дзеркалі! Ось чому я сміятимусь із твоєї помилки і з твого одноклітинного розуму, Фредеріку Ларсан!..

Що це зі мною? Тільки те, що цієї ночі в загадковій галереї сталася подія, яка з першого погляду не вкладається в коло, накреслене моєю думкою, — тільки тому я готовий звернути з правильного шляху, готовий рити землю носом, як той кнур, що навмання шукає в багнюці чого-небудь, аби нажертися… Схаменись, Рультабій, отямся, друже, вище голову! Не може такого бути, щоб подія в загадковій галереї не вписувалася в коло, накреслене твоїм розумом! Ти сам про це знаєш, добре знаєш! Тож вище голову! Доторкнись обома руками до чола і ще раз нагадай собі: коли ти накреслив своє коло, як креслять на папері геометричну фігуру, ти почав з правильного кінця і тепер спокійно можеш міркувати далі.

Тож рушай звідси геть… Іди до загадкової галереї, тільки у своїх міркуваннях почни з потрібного кінця і в жодному разі не забувай про здоровий глузд, обіприся на свій розум, як Фредерік Ларсан обпирається на свій ціпок, і ти невдовзі переконаєшся, що великий Фред не хто інший, як бовдур.

Жозеф Рультабій, 30 жовтня, опівдні ».

«Сказано — зроблено… Я знову опинився в галереї, і, хоча не знайшов там нічого, крім того, що вже бачив минулої ночі, здоровий глузд змусив мене зрозуміти одну річ, неймовірну річ, отож у голові в мене закрутилось, і мені знову довелося шукати потрібний кінець, аби вхопитися за нього і не звалитись.