Гастон Леру - Таємниця Жовтої кімнати

Чому «тепер»? Коли хочеш відшукати істину, розгадати таємницю, не можна нехтувати будь-чим побаченим або почутим. У кожній дрібниці слід докопуватися до сенсу. Ми прибули в провінцію, де всіх приголомшив скоєний злочин. І цілком логічно вбачати у кожній кинутій фразі натяк на події, що відбулися. «Тепер» означало для мене тільки одне: «після злочину». З самого початку слідства я шукав співвідношення між цими словами й драмою, що відбулась. І в трактирі «Донжон» я відразу ж повторив ці слова, а помітивши здивування та замішання татуся Матьє, зрозумів: улучив у яблучко. Саме тоді мені стало відомо, що консьєржів заарештовано. Татусь Матьє говорив про цих людей, як говорять про справжніх друзів… Про друзів, яким співчувають… Пов’язавши усе це докупи, я зробив такий висновок: «Відтепер», коли консьєржів заарештовано, «не доведеться нам ласувати свіжиною». Нема консьєржів — нема дичини. А неприхована зненависть, із якою говорив татусь Матьє про лісничого, зненависть, яку, здається, поділяли й консьєржі, підштовхнула мене до ідеї про браконьєрство… Що робили вночі консьєржі, які, безперечно, на момент замаху не лежали в ліжку? Допомагали злочинцеві? Я аж ніяк не міг таке припустити, бо, виходячи з міркувань, якими поділюся з вами пізніше, гадав, що напасник не мав спільників і що за всією цією драмою ховалася таємниця, котра якимось чином пов’язувала панну Станжерсон зі злочинцем; таємниця, в якій консьєржам не було місця.

Зате браконьєрство пояснювало все, що стосується консьєржів. Я прийняв цю гіпотезу й зажадав знайти докази в них у двірницькій. Як вам відомо, проник у будиночок і знайшов під їхнім ліжком сильця та мідяний дріт. «Хай йому чорт! — подумав я. — Хай йому чорт. Ось чому вони серед ночі перебували в парку!» Мене анітрохи не здивувало, що вони нічого не сказали слідчому і що навіть під тиском такого важкого звинувачення, як причетність до замаху, продовжували мовчати. Браконьєрство рятувало їх від суду, але позбавляло місця в замку, звідки їх витурили б. Оскільки ж вони були цілком певні своєї невинності, то сподівалися, що злочинця рано чи пізно виявлять, а про браконьєрство ніхто не дізнається, тож признатися вони завжди встигнуть! Я прискорив їхню сповідь, показавши підписану професором заяву. Вони дали всі потрібні свідчення, були випущені на волю й відчули до мене щиру вдячність. Чому я раніше не подбав, щоб їх звільнити? Бо не мав цілковитої певності, що йдеться тільки про браконьєрство. Я вирішив не поспішати з ними, хотів вивчити ситуацію. Але спливали дні, і моя певність лише зміцнювалася. Й оскільки після подій у загадковій галереї мені знадобилися віддані люди, я вирішив негайно здобути їхню прихильність, визволивши з полону.

Таке розповів мені Жозеф Рультабій, і я й досі не перестаю дивуватися з простоти його міркувань. Звісна річ, справа досить незначуща, проте я сподівався, що найближчими днями цей юнак у такий самий найпростіший спосіб знайде пояснення горезвісної ночі в Жовтій кімнаті та подій у загадковій галереї.

Ми підійшли до трактиру «Донжон». Увійшли.

Цього разу господаря не було, нас зустріла господиня прихильною усмішкою. Я вже описував зал, куди ми ввійшли, згадував і чарівну біляву трактирницю з лагідними очима, яка одразу ж заходилася готувати нам сніданок.

— Як ся має татусь Матьє? — запитав Рультабій.

— Анітрохи не краще, анітрішки, й досі прикутий до ліжка.

— Його мучить ревматизм?

— Украй замучив! Минулої ночі мені знову довелося зробити йому укол морфію. Тільки ці ліки утамовують біль.

Голос у неї був ніжний, і все в ній виказувало ніжність. Вона була справді гарна, можливо, трохи млява, з величезними мрійливими очима — очима закоханої жінки… Татусеві Матьє, коли він був іще ого-го, певно, пощастило… Але чи була вона щасливою з цим похмурим буркотуном і ревматиком? І після сцени, яку спостерігали минулого разу, ми не могли в це повірити, але в поведінці жінки було щось таке, що ніяк не нагадувало розпач. Поставивши на стіл пляшку добрячого сидру, вона вийшла на кухню готувати нам страви. Рультабій наповнив келихи, набив люльку, припалив і спокійнісінько почав пояснювати, чому попросив привезти сюди револьвери.

— Так, — мовив він задумливо, споглядаючи клуби диму, що їх пускав зі своєї носогрійки, — так, любий друже, сьогодні ввечері має з’явитися вбивця.

Запала пауза, яку я не наважився порушити. За хвильку він заговорив знову:

— Учора ввечері, коли я вже вкладався до ліжка, до мене постукав Робер Дарзак. Я відчинив, і він повідомив мені, що йому конче треба вранці до Парижа. Справа, що спонукала його здійснити цю подорож, була водночас нагальна та загадкова: нагальна — бо відкласти її, за його словами, було неможливо, а загадкова — бо й розповісти про неї він не міг. «Я мушу їхати, — сказав він, — проте я віддав би половину свого життя за те, щоб не лишати зараз панну Станжерсон». Він анітрохи не приховував від мене, що їй знову загрожує небезпека. «Я не здивуюсь, якщо наступної ночі щось станеться, — признався він, — і незважаючи на це мушу їхати й можу повернутися до Гландьє не раніше ніж післязавтра вранці».