Гастон Леру - Таємниця Жовтої кімнати

Не встигне він поріг переступити, а тут-таки професор Станжерсон. Майне праворуч, до наріжної галереї, як він заздалегідь намірявся, добіжить до перехрестя двох галерей — одразу ж побачить ліворуч, у кінці однієї, Ларсана, а праворуч, у кінці другої — татуся Жака. А за спиною в нього — ми з професором. Попався! Дзуськи, не втечеш! Такий план, на мою думку, був найнадійніший, найпростіший і найрозумніший.

Комусь може спасти на думку, що певніше було б вартувати обоє дверей до спальні Матильди Станжерсон. Але так подумала б лише людина пересічна! Адже до будуару ми могли проникнути не інакше, як через вітальню, двері якої надійним чином замкнула зсередини налякана панна. Отже цей план, гідний інтелекту посереднього поліцая, був для нас нездійсненний.

Але я, який звик усе добре обмірковувати, щиро скажу: навіть якби міг вільно ввійти до будуару, я все одно дотримувався б плану, що вам його виклав. Інший план, за яким ми мали б напасти разом з двох дверей, роз’єднав би нас у момент боротьби з ворогом. Тоді як мій план збирав усіх докупи для атаки в тому місці, яке я вирахував з математичною точністю, а саме — на перехресті галерей.

Отож, розставивши своїх людей, я знову вискочив надвір, оббіг замок, приставив драбину до вікна й з револьвером у руці поліз нагору.

Тому з вас, хто глузує з отих моїх пересторог, хочу нагадати про таємницю Жовтої кімнати та про надзвичайну підступність злочинця, в якій ми пересвідчились. І ще: тим, хто вважає мої міркування надміру скрупульозними, надто в той момент, коли слід було негайно приймати рішення й діяти не зволікаючи, — тим скажу, що мав намір якомога докладніше викласти всі деталі власного плану атаки, який був приведений у дію набагато швидше, ніж вам здається в моєму викладі».

«Ось я знову під вікном. І знову голова моя здіймається над рівнем кам’яного підвіконня. Тягнуся до шпарини між фіранками й з душевним тремом чекаю: в якій позі побачу вбивцю? Ой, якби спиною до мене! Якби сидів він так само за столиком і писав! А може… А може, його вже там немає? Та куди б він міг подітися? Хіба я не забрав од нього драбину? Збираю в кулак свою витримку, пнуся ще вище. Зазираю. Він там. Я знову бачу його велетенську спину. Свічка блимає, тіні спотворюють контури постаті. Тільки тепер він уже не пише, й свічка стоїть не на бюрку, а на підлозі. Чоловік нахилився над нею. Дивна поза, але вона мене влаштовує. Переводжу подих. Підіймаюся ще вище: це останні щаблі. Лівою рукою хапаюся за підвіконня. Серце ось-ось вискочить з грудей. Револьвер хапаю зубами, аби обіруч спертися на підвіконня. Один рвучкий рух — і я на підвіконні! Тільки б не впала драбина! Так воно й сталося… Не встигла нога моя відірватись од останнього щабля, як драбина, черкнувши по стіні, впала… У цей момент я вже сперся колінами на підвіконня… Та вбивця прудкіший за мене… Звуки за вікном його налякали, і я раптом побачив, що велетенська спина випросталася, чоловік підхопивсь і обернувся… Я побачив його… Та чи міг розгледіти?.. Свічка на підлозі, тому яскраво освітлені лише ноги. Усе, що було над столом, здавалося невиразною тінню, розпливалося в темряві… Я побачив кудлату голову, велику бороду, навіжені очі… Бліде обличчя з пишними бакенбардами, здається, рудими, наскільки зміг розглядіти в тих сутінках за одну мить… Обличчя мені незнайоме: таке було моє перше відчуття…

Тепер треба було швидко діяти! Бути як вітер, як блискавка! Та ба! — лишалося ще зробити необхідні рухи — напружитись, звестися з колін на рівні ноги… Угледівши мене, чолов’яга сахнувся і, як я й передбачив, кинувся до дверей передпокою. Він устиг їх відчинити й чкурнув навтіки. Але я вже гнав його по п’ятах з револьвером у руці.

— Сюди!.. Сюди!.. — горлав я щосили.

Як стріла, перетнув кімнату, проте все ж таки встиг помітити, що на столі лежить лист. У передпокої я мало не схопив убивцю, поки він одчиняв двері. Я мало не торкнувся до нього! Він устиг хряснути мені перед носом дверима, що ведуть до галереї… Але і в мене наче виросли крила, я опинився в галереї за три метри від нього… До мене приєднався професор Станжерсон, тепер ми переслідували злочинця вдвох. А той, як я й передбачав, кинувся до правої галереї, тобто шляхом, підготовленим для відступу.

— До мене, Жаку! До мене, Ларсан! — кричав я.

Тепер він не міг од нас утекти! Дикий, радісний, переможний крик вирвався з моїх грудей! Злочинець добіг до перехрестя галереї всього на мить раніше від нас, і зустріч, яку я підготував, ота фатальна зустріч, яка неодмінно мала відбутися, таки відбулась! Ми всі зіткнулися на перехресті: професор Станжерсон і я з одного кінця прямої галереї, татусь Жак — з протилежного кінця, а Фредерік Ларсан примчав з наріжної галереї. Ми мало не попадали, налетівши один на одного…