Гастон Леру - Таємниця Жовтої кімнати

Робер Дарзак похитав головою й запевнив, що ручається за покоївку, то вельми порядна й вірна служниця.

— До того ж о п’ятій годині професор Станжерсон заходив до кімнати взяти капелюшок своєї доньки, — додав він.

— Так, ще й це, — мовив Рультабій.

— Той чоловік заліз до флігеля під час вечірньої прогулянки Станжер— сонів, це я припускаю, — втрутився я. — Але для чого він зачинив вікно, адже це мусило привернути увагу того, хто його відчиняв?

— Можливо, вікно було зачинене не відразу, — роздумував уголос молодий журналіст. — І якщо той справді зачинив вікно, то зробив це через вигин стежки, посипаної гравієм, за двадцять п'ять метрів од флігеля, а також тому, що в тому місці височать три дуби.

— Що ви хочете цим сказати? — запитав Робер Дарзак, який ішов за ним слідом і слухав з якоюсь майже пожадливою цікавістю.

— Я вам поясню це пізніше, шановний, коли визнаю, що настав слушний момент. Але, гадаю, це найважливіше з того, що я сказав досі, якщо, звичайно, моя гіпотеза підтвердиться.

— А в чому полягає ваша гіпотеза?

— Ви ніколи цього не знатимете, якщо вона не підтвердиться. Бачте, справа надто серйозна, щоб я міг висловлювати свої здогади вголос.

— Чи маєте ви бодай якісь підозри, хто ж убивця?

— Ні, я не знаю, хто вбивця, але не сумнівайтеся, пане Дарзак, я про це неодмінно дізнаюся.

Мушу констатувати, що Робер Дарзак був дуже схвильований. І я мав підозру, що твердження Рультабія аж ніяк йому не сподобалося. «Тоді, якщо він справді побоювався, що вбивцю знайдуть, — подумки запитував я себе, — чому ж він допомагав репортерові шукати його?» Мабуть, у мого юного друга склалося таке саме враження, бо він раптом запитав:

— Сподіваюсь, ви не проти того, щоб я знайшов убивцю, пане Дарзак?

— Ну. що ви! Я ладен убити його власноручно! — вигукнув наречений панни Станжерсон з таким запалом, що я аж отетерів.

— Вірю вам, — серйозно відгукнувся Рультабій. — Але ви не відповіли на моє запитання.

Ми якраз проходили повз ті дерева, про які нам щойно говорив юний репортер; я зайшов у зарості й виявив виразні сліди: якась людина там справді ховалася. Рультабій знову мав рацію.

— Авжеж! Авжеж! — мовив він. — Ми маємо справу із особою з плоті й крові, яка послуговується тими самими засобами, що й ми, тому все повинно стати на місце.

Промовляючи це, він попросив у мене паперову викрійку ступні, яку віддав був на зберігання, і приклав її до одного дуже чіткого сліду під деревом. Потім випростався зі словами:

— Хай йому чорт!..

Я гадав, що він тепер візьметься вивчати сліди, які залишив убивця на всьому шляху втечі, — від самого вікна передпокою, але Рультабій потяг нас ліворуч, мовляв, нема чого брьохатись у тій багнюці, він і так знає, як убивця втікав.

— Він дійшов до кінця муру, за п’ятдесят метрів звідси, перестрибнув через огорожу й рів. Дивіться, онде прямо стежка, що веде до озера. Це найкоротша дорога, якою можна вийти з маєтку до озера.

— Звідки ви знаєте, що він пішов до озера?

— Бо Фредерік Ларсан із самісінького ранку товчеться круг озера. Певно, знайшов там вельми цікаві сліди.

За кілька хвилин ми були біля озера.

Це було невеличке мулисте водоймище, береги якого поросли очеретом. На плесі де-не-де плавало пожухле латаття. Великий Фред, імовірно, побачив нас, але, судячи з усього, ми його мало цікавили, бо й далі кінчиком свого ціпка ворушив на землі щось, чого ми не бачили.

— Дивіться, — мовив Рультабій, — ось іще сліди втечі . Вони йдуть понад берегом, вертаються, знову з’являються і врешті остаточно зникають за поворотом стежки, що виходить на дорогу до Епіне. Ну а далі — Париж.

— Чому ви так думаєте? — втрутився я. — Адже на стежці слідів не видно!

— Чому? Подивіться-но сюди! Саме цих слідів я й чекав! — вигукнув Рультабій, вказуючи на дуже виразні відбитки елегантних черевиків.

Він звернувся до Фредеріка Ларсана:

— Пане Фреде, ці «елегантні» сліди залишились на дорозі з того часу, як було скоєно злочин?

— Так, хлопче, так. Їх було ретельно вивчено, — озвався Фред, не підводячи голови. — Ось бачите, тут є сліди, що ведуть сюди, і є інші, які ведуть звідси…

— Отже, цей чоловік мав велосипед! — скрикнув репортер.

Побачивши сліди велосипедних шин, які йшли паралельно слідам елегантних черевиків, я вирішив і собі втрутитися:

— Наявність велосипеда пояснює зникнення грубих черевиків убивці, — сказав я. — Убивця в грубих черевиках сів на велосипед. Його спільник, чоловік в елегантному взутті, чекав на березі з велосипедом. Чи можемо ми припустити, що вбивця діяв за настановами чоловіка в елегантних черевиках?