Гастон Леру - Таємниця Жовтої кімнати

Запитання . Невже більше нічого? Ви не маєте жодного уявлення, яким чином чоловік зумів вийти з вашої кімнати?

Відповідь . Поняття не маю… Я більше нічого не знаю. Людина, коли вмирає, не може знати, що коїться навкруги.

Запитання . Цей чоловік був високий чи низький?

Відповідь . Я бачила лише тінь, але вона видалася мені велетенською…

Запитання . Чи можете ви нам дати ще якісь свідчення?

Відповідь . Я більш нічого не знаю. Чоловік накинувся на мене, я в нього вцілила… Більш мені нічого не відомо…»

На цьому закінчувався допит панни Станжерсон. Жозеф Рультабій терпляче чекав на Робера Дарзака. Той не забарився прийти.

Він слухав допит із суміжної кімнати й прийшов, щоб переказати його нашому другові з великою точністю, виявивши при цьому прекрасну пам’ять, але головне, що мене найбільше вразило, — виказавши повну готовність усе переповісти. Завдяки нотаткам, що їх робив поспіхом олівцем, він зміг майже дослівно відтворити всі запитання й відповіді.

По щирості, пан Дарзак поводився як секретар мого юного друга, як людина, котра ні в чому не могла відмовити йому. Більше того: здавалося, ніби він працює на Рультабія.

Той факт, що вікно було зачинене, приголомшив репортера так само, як і слідчого. Крім того, Рультабій попросив Дарзака ще раз повторити розпорядок того драматичного дня в тому вигляді, в якому пан і панна Станжерсони виклали його слідчому. Рультабія дуже зацікавила обставина, що вони вечеряли в лабораторії, й він змусив Дарзака двічі повторити те місце, де з’ясувалося, що лише лісничий знав про намір професора та його дочки повечеряти в лабораторії.

Коли Дарзак замовк, я сказав:

— Ото вже допит! Не дуже він посунув справу вперед…

— Так, — погодився Робер Дарзак, — тепер усе тільки ускладнилось.

— Ні, загадка прояснюється, — замислено мовив Рультабій.

Утрьох ми поверталися до флігеля. За сто метрів од будівлі репортер зупинив нас і, киваючи на купку дерев праворуч, сказав:

— Оно звідти вийшов убивця, коли прокрадався до флігеля.

Навкруги росли старі дуби, й тому я запитав, чому вбивця обрав саме ці дерева. Рультабій відповів, кивнувши на стежку, що вели з-попід заростей до ганку флігеля.

— Як бачите, ця стёжка посипана гравієм. Тож чоловік неодмінно скористався саме нею, щоб зайти до флігеля: на м’якій землі не знайдено жодних слідів, а крил ця людина не має. Він таки йшов пішки, але по гравію, на якому не залишаються сліди. Гравій топтало багато ніг, бо ця стежка — найкоротша між флігелем і замком. Щодо заростей, то це були вічнозелені кущі лавру та бересклету, в яких убивця знайшов прихисток і дочекався слушної хвилини, щоб улізти до флігеля. Він побачив, як вийшли спочатку професор Станжерсон з дочкою, а потім і татусь Жак. Гравій на стежці доходив аж до вікна. Сліди, які ми щойно бачили, йшли паралельно муру; вони свідчили про те, що він міг в один стрибок опинитися під вікном передпокою, яке татусь Жак лишив одчиненим. Тоді підтягся на руках і опинивсь у передпокої.

— Врешті, цілком можливо… — погодився я.

— Як це так «врешті»! Чому це «врешті»? — розлютився раптом Рультабій. — Чому це ви кажете «врешті, цілком можливо»?

Я благав його не гніватись, але він був надто розлючений, щоб дослухатися, мовляв, його тішить ота обережність, із якою деякі люди, такі, як я, звичайно з підхідцем розглядають найпростіші питання й ніколи не наважуються твердо сказати «так» або «ні». Зрештою всі їхні міркування призводять до жалюгідного результату, досягти якого було б нескладно і в тому випадку, якби природа забулася вкласти до їхньої черепної коробки дещицю сірої речовини.

Я навіть образився, тоді мій юний друг узяв мене під руку і примирливо запевнив, що мав на увазі аж ніяк не мене і що не слід забувати про ту велику повагу, яку він до мене почуває.

— Все ж погодьтеся, — провадив Рультабій, — це ж справжнісінький злочин — не робити логічних висновків, якщо можеш їх зробити! Якщо я не зважатиму на гравій, мені доведеться придумувати якусь повітряну кулю! А наука керованого повітроплавання ще не сягнула так далеко, щоб я міг уявити вбивцю, який спустився з неба! Тож ніколи не кажіть «можливо» у випадку, коли інакше й бути не може. Тепер ми знаємо, що чоловік уліз у вікно, і знаємо, в який час це сталося. Він уліз між п’ятою й шостою годинами, коли професор із дочкою пішли на прогулянку. О пів на другу, коли покоївка прибрала Жовту кімнату , а професор із донькою повернулися з пообідньої прогулянки, вбивці під ліжком ще не було (звичайно, якщо не вважати покоївку спільницею). Що на це скажете, пане Дарзак?