Гастон Леру - Таємниця Жовтої кімнати

— Ось прекрасне вогнище, щоб засмажити курку! — мовив Рультабій.

— Немає в мене курей, навіть жалюгідного курчати! — відказав господар.

— Я знаю. — Голос Рультабія пролунав так глузливо, що це мене, признатися, здивувало. — Я знаю також, що нам не доведеться скуштувати й свіжини.

Мушу визнати, що я нічого не второпав зі слів Рультабія. Чому він каже цьому чоловікові: «Нам не доведеться скуштувати свіжини»? І чому трактирник, ледве почувши ті слова, грубо черкнувсь, але зараз же опанував себе й несподівано скорився необхідності виконувати нашу волю; так само повівся був і Робер Дарзак, що на все був згодний після того, як почув слова: «Будиночок священика не втратив своєї принади, а садок так само духмяніє».

Безперечно, мій друг мав неабиякий хист до того, щоб за допомогою абсолютно незрозумілих слів підкоряти собі людей. Я натякнув йому на це, але він лише всміхнувся. Я б волів, щоб Рультабій зробив ласку й дав мені деякі пояснення, натомість він притулив пальця до вуст, що напевне означало: не лише собі забороняю розмовляти, а й тобі раджу правити мовчанку. Тим часом хазяїн штовхнув маленькі двері й гукнув, щоб принесли півдюжини яєць та шматок вирізки. Замовлене невдовзі принесла спритна молодиця з розкішним білявим волоссям і гарними великими очима.

Трактирник грубо кивнув їй:

— Забирайся звідси! І якщо з’явиться «зелений чоловік», щоб я тебе не бачив!

Вона зникла. Рультабій узяв миску з сирими яйцями й тацю з м’ясом, обережно поставив усе це перед собою, зняв із цвяха пательню, поставив на вогонь підвісну жаровню і, перш ніж засмажити біфштекси, заходився збивати яйця. Ще замовив дві пляшки добрячого сидру і після цього взагалі вже не звертав уваги на господаря, так само, як і господар, здавалося, не цікавився ним. Насправді чолов’яга то пас його очима, то кидав на мене погляд, сповнений тривоги, яку не міг приховати. Він не втручався, поки ми куховарили, а наші куверти поставив на стіл біля вікна.

Раптом трактирник пробурмотів:

— А-а, ось і він!

І, притуливши до шибки перекошене обличчя, яке не виказувало нічого, окрім лютої зненависті, він дивився на дорогу. Не встиг я і слово мовити, а Рультабій, залишивши свою яєчню, вже підскочив до вікна. Я зробив те саме.

Якийсь чоловік у зеленому оксамитовому костюмі і в круглому кашкеті такого ж кольору повагом простував шляхом, посмоктуючи люльку. Через плече в нього висіла рушниця, і в кожному його русі вгадувалася мало не аристократична свобода і невимушеність. Років йому можна було дати десь сорок п’ять: у вусах уже з’явилася сивизна. Чоловік цей, що носив пенсне, був навдивовижу гарний. Порівнявшись із трактиром, він мовби завагався, чи заходити, потім кинув погляд у наш бік, зробив кілька затяжок з люльки і так само розмірено покрокував своєю дорогою далі.

Ми з Рультабієм подивилися на господаря. Очі в нього горіли, кулаки стискалися, вуста сіпались.

— Добре, що не зайшов сьогодні, — просичав він.

— Що то за чоловік? — запитав Рультабій, який знову заходився збивати яйця.

— «Зелений чоловік»! — гарикнув трактирник. — Ви його не знаєте? Тим краще для вас. Це не те знайомство, яким можна пишатися. Так знай те: то лісничий пана Станжерсона.

— Здається, ви його не надто полюбляєте? — зауважив репортер, виливаючи збиті яйця на пательню.

— Його в окрузі ніхто не любить. Бо воно ж — гордун. Подейкують, колись мав статки, от і не може подарувати людям, що вони бачать, як він змушений працювати за шматок хліба. Що таке лісничий? Та сама лакиза, та й годі, — хіба ні? Слово честі, можна подумати, що це він власник Гландьє! Нібито всі ліси на землі належать йому самому. Він жодному сіромасі не дозволить кус хліба з’їсти, якщо той влаштується поснідати на «його моріжку»!

— То він до вас часом заходить?

— Він сюди вчащає! Але я йому втлумачу, він добре затямить, щоб надалі сюди й не потикався! Ще місяць тому мене і знати не знав. «Донжоном» він, бачте, гребував, немов мого трактиру й у природі не існувало! Часу йому бракло! Авжеж, тоді час йому був потрібний на те, щоб залицятися до хазяйки «Трьох лілей» у Сен-Мішелі. А тепер, як побив глек із своєю любаскою, йому заманулося гаяти час в іншому місці… Гульвіса, бабодур, пройдисвіт! Жодна путяща людина не годна терпіти цього типа. Ось і консьєржі з замку духу його не зносять…

— То консьєржі, на вашу думку, шановний, порядні люди?

— Називайте мене татусем Матьє, мене так усі кличуть. А то — люди порядні, це вам кажу я, татусь Матьє!