— Шановні, — розпочав він, — оскільки допити не дають жодних результатів, я пропоную цього разу облишити стару систему допитів. Я не викликатиму вас поодинці, ні. Ми всі залишимося тут: професор Станжерсон, пан Робер Дарзак, татусь Жак, подружжя консьєржів, пан начальник розшукової поліції, пан секретар і я. І всі будемо рівноправні, а пан та пані консьєржі хай на певний час забудуть, що вони заарештовані. Ми просто побалакаємо. Я запросив вас просто погомоніти! Ми перебуваємо на місці, де було скоєно злочин, то про що ж нам іще балакати, як не про злочин? Тож побесідуймо про нього! Нумо! Поговорімо вільно, а там — як вийде, розумно чи не дуже. Казатимемо все, що на думку навернеться. Не дотримуватимемо жодного методу, бо це нам досі нічим не зарадило. Я покладаюся на божественний випадок. Тож розпочнімо!
По закінченні цієї промови слідчий, проходячи повз мене, прошепотів:
— Подумайте лишень, яка сцена! Ні, ви тільки уявіть собі! Я зроблю з цього коротенький акт для водевілю! — І він, тріумфуючи, потер руки.
Я перевів погляд на професора Станжерсона. Надія, яка зажевріла в серці батька завдяки висновкам лікарів, — вони оголосили, що панна Станжерсон може вижити, — не стерла з його шляхетного обличчя сліди скорботи.
Ця людина, яка вже попрощалася було навіки з донькою, й досі не могла отямитись. У лагідних блакитних очах професора застиг глибокий сум. Я мав нагоду не раз бачити пана Станжерсона під час публічних церемоній, і мене щоразу вражав його погляд, такий чистий, немов у дитини: мрійливий, далекий від земних суєт, повний високої думки, погляд винахідника або божевільного.
Під час усіх офіційних урочистостей позад нього або поруч завжди стояла його дочка, казали, що вони ніколи не розлучаються, працюють разом упродовж довгих років. Це непорочне створіння, жінка, якій годі було дати навіть тридцять, хоча вона мала тридцять п’ять років, усю себе присвятила науці. Але це не заважало їй викликати захоплення своєю гордовитою нев’янучою красою, яка брала гору над зморшками й над самим коханням. Хто б міг подумати тоді, що я опинюся біля її узголів’я зі своїми папірцями і панна Станжерсон, майже вмируща, буде через силу розповідати нам подробиці найжахливішого й найтаємничішого замаху, про який я будь-коли чув?! Хто б міг подумати, що я опинюся, як ото сьогодні, перед лицем зневіреного батька, який безуспішно силкувався дізнатись, у який спосіб убивця його дочки зміг від нього втекти?! Тож чого варті смиренна праця на самоті серед лісів, якщо навіть такий триб життя не може вберегти від жахливих катастроф, що ставлять людину на межу життя та смерті, хоча таке, здавалося б, мало б загрожувати здебільшого людям, схильним до пристрастей великого міста?! [5] Нагадаю читачеві, що я лише переписую прозу секретаря, яку не хочу позбавити ні притаманного їй багатослів’я, ні високомовності. — Прим. авт.
— Отже, пане Станжерсон, — мовив, прибравши поважного вигляду, пан Марке, — займіть саме те місце, де ви перебували на той момент, коли ваша дочка пішла до своєї кімнати.
Професор підвівся й, зупинившись на відстані півметра від дверей Жовтої кімнати, заговорив таким безбарвним голосом, що я б його назвав мертвим.
— Я сидів отут. Близько одинадцятої вечора, закінчивши коротенький хімічний дослід, підсунув свій письмовий стіл сюди, щоб не заважати татусеві Жаку, який увесь вечір чистив апаратуру. Дочка працювала зі мною за одним столом. Коли підвелася, поцілувала мене й попрощалася з татусем Жаком, то, щоб пройти до своєї кімнати, мусила не без деяких зусиль протиснутися між дверима й моїм письмовим столом. Самі бачите: я перебував дуже близько від місця, де невдовзі скоївся злочин.
— А письмовий стіл? — утрутився я, слухняно виконуючи настанови мого шефа. — Зачувши крики «Тримайте вбивцю!» та револьверні постріли, що ви зробили з цим столом, пане Станжерсон?
Мені відповів татусь Жак:
— Ми його відсунули сюди, до стіни, туди, де він зараз стоїть, щоб нам зручніше було виламувати двері, пане секретарю…
Я розвинув ланцюг своїх міркувань уголос, хоча, врешті, усвідомлював, що пропоную лише хистку гіпотезу:
— Отже, письмовий стіл був так близько до дверей, що, ймовірно, людина, вискочивши із Жовтої кімнати, могла залізти під нього й лишитися непоміченою?
— Ви весь час забуваєте, — втомлено мовив професор Станжерсон, — що дочка замкнула двері на ключ і на гак, що двері лишалися замкненими, що ми ввесь час були біля цих дверей, силкуючись зламати їх, у той час як моя бідолашна дитина чинила опір убивці, і звуки їхньої сутички долинали до нас. Ми чули, як сердешна моя донечка стогнала, коли її шию стискали пальці нападника, залишивши на ній криваві сліди. Хоч який блискавичний був напад, але й ми мерщій опинилися по той бік дверей, які відокремлювали нас від місця, де відбувалася драма.
Читать дальше